Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Сказав драйтл, який тягає це каміння від стовпа до стовпа, зрізуючи кістки. Іноді Іцуко вражав Сорок Третього.

За годину прийшли візки. За домовленістю драйтли залишали їх тут і йшли. Візки забирали вранці. Вже пусті. Сорок Третій та Іцуко зачекали, поки ті відійшли далеко. Потім за допомогою злиття вони зібрали весь матеріал у дві величезні брили. Брила Сорок Третього виявилася вдвічі більшою.

- Любиш ти покрасуватися. - сказав Іцуко, похитавши головою.

- Це твої найкращі роки позаду, а мені ще ого-го. - посміхнувся Сорок Третій і одразу отримав потиличник.

- Пішли, нема чого затримуватися в цій дикій країні.

Як не дивно, Сорок Третій повністю був із ним згоден.

- А ти не спитаєш, навіщо ми ставимо ці стовпи? - ведучи камінь під землею, спитав Іцуко.

- Так я вже язик увесь зламав, намагаючись це з'ясувати.

- Ну так спитай ще раз. Може, щось змінилося. Ти знав, що цього року тобі хочуть надати громадянство?

- Мені давно його хочуть надати. - сказав Сорок Третій.

- Угу. Але цього року насильно. Якщо не вибереш собі ім'я, то я його сам тобі виберу. О, Ківініто! Це той бог, що чхав блискавками, пам'ятаєш? А що, гарне ім'я. - засміявся Іцуко.

- Ну то навіщо ми ставимо стовпи?

- Артефакти. - коротко відповів драйтл.

- Що "артефакти"?

- А то. Вони створені. І знаєш із якого матеріалу? - запитав Іцуко.

- Ні. - чесно відповів Сорок Третій.

- І ніхто не знає. - зауважив драйтл.

- Дякую тобі, мудрий Іцуко. Ти розплющив мені очі. Тепер усе зрозуміло.

- Твоє нетерпіння дратує.

- Як і твоя повільність.

Тиша. Іцуко не сердився. Сорок Третій це знав. Після тієї давньої події на річці вони стали друзями. Сорок Третій часто бував у нього вдома, а одного разу залишився там на цілий місяць, поки вони з Іцуко були звільнені від роботи.

- У нас під ногами пісок. Під шаром землі, зрозуміло. Вчені провели аналіз піску. Зіставили з якимись даними, відомими про артефакти з давніх книжок. Дехто зміг дещо зрозуміти щодо структури артефактів. Коротше кажучи, ми думаємо, що матеріал, з якого створено артефакти, має у своїй основі наш пісок. Ти знав, що якщо саме з цього піску щось створити, то повернути до цього ж піску не вийде.

- Не може бути! - мало не закричав Сорок Третій. - Оборотність не працює у випадку з піском?

- Угу. І наш пісок фіксують різні прилади. Людські. І багато алхімістів за всіх часів намагалися розгадати таємниці артефактів. Отримати матеріал. Це ж перший крок до їхнього створення. Хто навчиться створювати артефакти – завоює весь світ. Запам'ятай мої слова. І вони приходили сюди задовго до твого народження. І тут велися війни. Наразі наші предки знайшли матеріал, який нейтралізує показання приладів людей.

Іцуко замовк. Сорок Третій думав. Пісок під ногами. Весь цей час матеріал, з якого можна створити артефакт, був під носом. І про нього знають не лише драйтли. І люди теж. А стовпи покликані захистити володіння драйтлів від їх зазіхань. Саме вони забезпечують безпеку. Кожен у країні це знає. Ну, чи майже кожен. А, може, й ні. Але робота Іцуко, а з недавніх пір і його, дуже високо цінується і дорого коштує. Ось чому вони намагаються надати цим стовпам зовсім іншого значення, навішуючи на них кістки. Нехай інші думають, що хочуть, аби не те, що вони насправді означають.

Цього вечора Сорок Третій дізнався багато чого нового. І цього вечора він попросив дозволу в Іцуко вирушити додому, побачити батька.

Знайоме місто. Воно стало ще бруднішим. Драйтлів стало лише менше. Будинків обрушених – більше. Занедбаних. Сорок Третій швидко проскакав на коні все місто. Скакуна він купив у тому місті, де жив Іцуко. Той порадив знайомого торговця. Звісно, два тижні Сорок Третьому довелося вчитися їздити на такому. У нього виходило не дуже, але все ж таки це набагато зручніше і швидше, ніж йти пішки.

Він скакав знайомими дорогами. Одночасно все здавалося таким добре знайомим і таким новим, невідомим. Йому здалося, що навіть ландшафт трохи змінився. Скільки ж він був відсутній? Сорок Третій проскакав повз його колишніх сусідів. Пару стін, а за ними ростуть дерева, обплітаючи стіни корінням та гілками. А колись тут стояв будинок їхніх сусідів. Часто він грав поряд із ним. Хлопець сковтнув і подався далі. Як же він боявся побачити такі самі руїни і за п'ять кілометрів від цього міста. Він помилився. Будинок стояв на місці. Краще б його теж не було.

Після повернення додому Сорок Третій усвідомив одну істину. Тепер цей табір, де він жив, він називав будинком. І не батьківський будинок. І не поліот, у якому прожив вісім років. Ні. А цей табір із цими драйтлами для нього став рідним. І місто Іцуко теж рідне. Хлопець уже давно замислювався над тим, чи не купити собі там житло. Він відкладав гроші на руку. Тепер їх можна сміливо використати за іншим призначенням. Сорок Третьому здалося, що навіть Жука засмутилася. Останнім часом вона здавалася млявою та пасивною. Не лазила ним, а прилипла до плеча і не сходила з нього. Хлопець узяв її лівою рукою, розправив долоню, і вона згорнулася калачиком, набувши свого природного фіолетового кольору. Принаймні Сорок Третьому здавалося, що це справжній її колір. Вона приймала його частіше за інші, якщо не хотіла зливатися з навколишнім середовищем. Раніше вона завжди маскувалася. Потім почала робити це все рідше. Тепер переважно вона маскувалася тільки тоді, коли поруч хтось був. Тільки до Іцуко вона ставилася більш-менш добре і могла зрідка побути фіолетовою. Або синьою. І зеленою також. Загалом, одному Зводу відомо, який у неї справжній колір.

Сорок Третій глянув на ящик із рукою. Він посидів за столом хвилин десять, окутаний різними думками. Потім він узяв ящик і відніс його до шафи. Коробку із взуттям підняв. Поставив під низ ящик і накрив коробкою. Навряд чи ця віднедавна марна річ коли-небудь йому знадобиться.