Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Занадто багато негараздів за такий короткий час  –  із цим жодні нерви не впораються.

– Я розумію її мову, – спокійно відповів Адвіан, – не слухом, а серцем...

– І що ми тепер будемо робити? 

Вона повірила переконливому голосу Адвіана, повірила його словам і заспокоївшись, довірливим, сповненим ніжності рухом, витерла мокре обличчя об його груди.

Адвіан здригнувся. Ні, ця дівчина неодмінно має бути  поруч з ним! 

Він Марила навиворіт викрутить, але змусить знайти такий спосіб, щоб Інга залишилася в Уаджиті живою і здоровою. І нехай усі пророцтва згинуть у печерах Скелястого Велетня!

– Летимо в Уаджет! – сказав він, відштовхуючи Інгу від себе, щоб передчасно не видати пристрасті й бажання, – Там швидше знайдемо відповіді... 

Мокрий одяг Інга загорнула в плащ. Сама ж, глибше закутавшись у куртку Адвіана, розмістилася на холці  виверни.

Спершу злякалася, піднявшись у повітря, почувши дикий свист вітру у вухах, але потроху заспокоїлася і, відчуваючи спиною сильне тіло Адвіана, майже забула про перенесені страждання.  

Їй хотілося думати про кохання і про те, що вона, по суті  ще така молода, і все в її житті може збутися.  То яка різниця де ставати щасливою?  У світі людей чи тут?

От тільки, якби не вітер... Вона мимоволі  притулилася до Адвіана. І той обійняв її, міцно обхопив руками – зараз він нічим не ризикував.

Сам же принц, навпаки, насолоджувався холодним вітром, який зі свистом омивав його розпалене тіло.

Волосся Інги, що пахло річковою водою і грозою, тріпалося, чіпаючи його обличчя, і це був найчуттєвіший дотик, який він коли-небудь відчував...

Летіли, начебто, недовго, але коли Кайтана спікірувала на подвір'я замку, світ уже повільно занурювався в сутінки.

Сходами квапливо спускалися король Ектор, королева Естелла, Маріл, слуги і придворні...

Виверна торкнулася лапами землі й склала крила.

Через двір бігла Олеся.

Інга скотилася по крилу вниз і кинулася їй назустріч. Дівчата обійнялися як найкращі подруги: зі щирою радістю...

– Що ж із вами... – почала Олеся, нишпорячи поглядом по спині виверни, по Адвіану, – А де Ліка? Вона не  хіба не тут? – запитала вбитим голосом, змінюючись в обличчі.