Читати книгу - "Очікування шторму"

краса, як і випивка, добра в міру». Дід ходив по багатьох морях, обмітав кльошами набережні Марселя, Сінгапура, Шанхая… Жоден, навіть найбільший танкер у світі не вмістив би у себе стільки спиртних напоїв, скільки випив Пантелеймон Миронович за сорок років плавання. Віскі, ром, джин, горілка, коньяк… Ех, та хіба перелічиш!

— Я безліч разів зраджував своїй дружині, — говорив старий шкіпер. — Ось чому мені досить глянути на молоду дівчину — і я краще за всяку ворожку визначу, що з неї вийде.

Тетяні запам'яталася зустріч із дідом. Багато з часів юності забулося, зринуло, не залишивши в пам'яті сліду, — так скочується мала вода, що встигла тільки лизнути берег та пошелестіти галькою. Але приїзд діда вона пам'ятала ясно, наче це було вчора, а не дев'ять років тому — в тридцять п'ятому році. Там жила і бабуся. Але згодом бабуся померла. Вона потрапила під машину «швидкої допомоги». Й Тетяна вважала й досі вважає смерть бабусі безглуздою. Про діда вона багато чула. Уявляла його високим і сильним. І красивим, оскільки родичі, всі без винятку, заявляли, що Тетяна схожа на діда.

Дуже радісно було зауважити, — дід виправдав її кращі сподівання. І зріст, і постава, і дідові очі могли прикрасити будь-якого чоловіка. Ось тільки старий був дід. І обличчя ііого було зморшкувате й коричневе, наче шкіра портфеля.

Пантелеймон Миронович привіз внучці подарунки. На жаль, він не знав її зросту, повноти. Й усі сукні виявилися в грудях затісними для Тетяни, а білизна — завеликою. Та це нічого. Важливо, яка це була білизна, які запаморочливі гарнітури.

Тетяна здогадалася, що звичайно ж не внучці купував їх у Гонконгу дід. Але з якоїсь причини вони не дійшли за призначенням. Тетяна дякувала долі за це.

Весна. 1937 рік. Тетяна закінчує десятирічку. Остання чверть. Щоправда, в класному журналі навпроти прізвища Тані стоїть негарне слово «пос.»… Ну й що? «Посередньо» — теж державна оцінка. На «добре» й «відмінно» нехай негарні вчаться. Їм потрібніше…

Цвіте біла акація. Щовесни цвіте. Здається, й звикнути можна. Але так тільки здається… А ось потепліє земля, засиніє небо, наче підмальоване. Й море — барвиста клумба — напоїть пахощами повітря. Тоді дивися на гілки акації. Незабаром з'являться білі кетяги. Й до пахощів моря додасться ще один, приємний-приємний… Він вносить в душу сум'яття, будить мрії…

Кожен мріє про своє: один хоче підкорити гірську вершину, другий — написати оперу, третій — отримати гарну спеціальність…

Тетяна мріяла потрапити в ресторан «Інтурист». Вона не замислювалася про те, чи складе екзамени за десятирічку, чи пі, чи вийде заміж, чи ні, чи стане в майбутньому лікарем або пожежником. Їй було байдуже все це. Вона могла б мріяти про гарну сукню, про лаковані туфлі. Та й шовкова сукня, і модельні туфлі, вкриті чорним лаком, і навіть витончена спідня білизна з Гонконгу в неї були. Предметом її прагнень став ресторан «Інтурист».

Він голубів неподалік од набережної, між міським парком культури й відпочинку і Будинком моряків. Його обвиті гліцинією тераси здавалися сповненими особливого таємничого життя, де царювали офіціанти в накрохмалених куртках і вечорами грав золототрубий джаз.

Жінки з посмішками і без них піднімалися широкими східцями. Жінок підтримували чоловіки. А східці підтримували вибілені колони. Вони, були виліплені у формі ваз. І в кожній вазі росли рожеві пухнасті квіти, назвою яких Тетяна не цікавилася.

Гуляючи з подругами біля ресторану, Тетяна, мов повітряна куля, вільна від усякого вантажу й насамперед од вантажу забобонів, з тужливою заздрістю дивилась услід парам, що заходили й виходили. Й думала, що колись і для неї почнеться справжнє життя. Почнеться саме в ресторані «Інтурист».

Це правильно, що людина — коваль свого щастя. Це правильно: хто шукає, той завжди знайде.

Хлопець був високий на зріст. І м'язи в нього грали під засмаглою шкірою, коли він ліг на пісок, а потім повернувся на бік і став пильно розглядати Тетяну. Вона також лежала на піску. В синьо-білому купальнику. А на юнакові були не чорні сатинові труси, в яких звично на пляжі засмагали місцеві хлопці, а вузькі пурпурні плавки з яскраво-жовтою тасьмою по краях і на боці. Тетяна зрозуміла, що хлопець з корабля. І почервоніла, як уміють червоніти ще не зіпсовані дівчата, вважаючи, що моряк непристойно довго роздивляється її груди.

— Де ви встигли так засмагнути? — запитав хлопець.

— На даху, — відповіла Тетяна.

— Дивно. Відкрийте секрет.

— Ніякого секрету немає. З березня місяця щоденно вилажу на дах сарая. Лежу там хвилин тридцять-сорок…

— Барсуков, — назвався хлопець і запитав, як її звати.

Вона відповіла. Взагалі, якщо дивитися збоку, все було звичайним. Тисячі, а може, десятки, сотні тисяч людей знайомились отак на цьому березі, а потім зустрічалися ще і ще.

Увечері Тетяна сиділа в ресторані «Інтурист», і діловитий офіціант з перекинутою через руку серветкою записував недогризком олівця те, що диктував йому Барсуков. Вони розташувалися біля вікна. Скатертина на столі була не така свіжа, як здавалося з вулиці. І сіль довкола прибору було розсипано, й перець також.

У центрі зали за трьома зсунутими столиками — весела компанія моряків. Дуже часто хтось з них підходив до оркестру, шептався про щось із скрипалем, зібгана кредитка переходила з долоні в долоню. І тоді скрипаль голосно оголошував:

— На замовлення екіпажу танкера «Дунай» виконуємо улюблену пісню їхнього дорогого боцмана…

Боцман сидів до Тетяни спиною, і вона не могла бачити його обличчя, але вирішила, що він некрасивий. Боцман обожнював народні пісні. «Світить місяць» змінювався «Калинкою», а «Калинка» — «Коробейниками». Нарешті боцман зажадав послухати «Очі чорні». І Барсуков запросив Тетяну танцювати. Він водив, як бог. Це вирішило все…

Та ба! Перше кохання виявилося таким же недовговічним, як і морська хвиля.

Через десять днів Барсуков пішов у рейс, а вона познайомилась з студентом юридичного факультету Чирковим,