Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

зустрічаємо згадку про формування військової організації за територіальною ознакою (у селах, волостях, повітах) із виборним командним складом, господарсько-судовими органами при частинах, починаючи з полків. Відомо, що від березня 1919 р. до червня 1920 р. судові функції виконувала махновська контррозвідка. 20 жовтня 1919 р. в Олександрівську на 4-му районному з’їзді був проголошений проект Декларації Революційно-повстанської армії України (махновці) про Вільні Ради, в якому зазначалось: «Істинне правосуддя має бути організованим, але живим, вільним, творчим актом гуртожитку. Самооборона населення має бути справою вільної, живої самоорганізації. Тому будь-які змертвілі форми правосуддя, судові установи, революційні трибунали, уложення про кари, поліцейські або міліцейські інститути, надзвичайки, тюрми… — все це має відпасти саме по собі…» Для підтримання дисципліни в армії були запроваджені покарання владою командира за незначні порушення, а за серйозні — «суди честі», коли відкрите зібрання виносило вирок[743]. Історик О. В. Шубін зазначає, що головним судовим органом махновців від 9 липня 1920 р. стала «комісія протимахновських справ» у складі С. Каретнікова, Д. Попова та І. Кузьменка. Комісія виконувала судово-слідчі функції та приймала рішення на підставі опитувань (доносів) мешканців. Якщо дозволяв час, процедура суду була довшою і передбачала спробу загітувати на свій бік полонених червоноармійців і командирів. Такі суди-мітинги з агітацією та виправданням підсудних були рідкісними, але самі виправдання за результатами опитувань населення — доволі типовими[744].

На східноукраїнські території певний час поширювалась юрисдикція заснованого 20 вересня 1918 р. Донського сенату, діяльність якого висвітлює В. В. Раков[745]. Архівні матеріали свідчать і про існування спеціальних органів — судово-слідчих комісій — в армії Денікіна[746].

9.8. Органи судової влади іноземних держав

Дослідження феномену судової влади не буде повним без урахування специфіки українських територій, що de jure входили до складу інших держав або de facto були під контролем іноземних сил.

Функціонування судових органів іноземних держав породжувало чимало правових проблем і колізій, починаючи від правових підстав їхньої діяльності, співвідношення їхньої юрисдикції з юрисдикцією місцевих органів судової влади та завершуючи колізіями застосовуваного ними матеріального та процесуального права з місцевими правовими нормами.

Обсяг цього дослідження не дає змоги зупинитися на цих украй цікавих моментах докладніше, тим більше, що відносно деяких територій такий зріз не буде повним без відповідного розширення хронологічних рамок дослідження. Однак спробуємо принаймні звернути увагу на головні, на нашу думку, особливості функціонування цих судів.

Німецькі та австрійські суди

Діяльність органів військового командування держав Четверного союзу досліджує у своїх роботах А. В. Макарчук[747].

За декілька днів після підписання у Брест-Литовську мирного договору між УНР та державами Четверного союзу делегація Центральної Ради звернулася до представників Центральних держав із проханням про надання військової допомоги для боротьби з військовими силами Радянської Росії. У відповідь на «Заклик до німецького народу» берлінське командування висловило готовність надіслати війська до України. 18 грудня 1918 р. перші підрозділи вирушили на допомогу відтісненим зі столиці силам УНР. Невдовзі німецький наступ підтримала союзна Австро-Угорщина.

Відтісняючи малочисленні угруповання радянських військ, армії Німеччини та Австро-Угорщини займали широкі території України, позбавлені адміністративного апарату, який би міг ефективно виконувати свої функції. Однією з основних прогалин у системі центральної влади на місцях був повний судовий вакуум — ситуація в умовах, близьких до бойових, неприпустима. Саме у відповідь на виклик моменту траплялися перші безсистемні випадки застосування військово-польового правосуддя союзників щодо українських громадян[748].

21 березня 1918 р. командувач німецьких військ А. фон Лінзінген видав розпорядження про запровадження на території України законів воєнного часу та смертної кари[749]. Серед учинків, які підлягали покаранню, — невиконання військової присяги, шпигунство, державна зрада, порушення публічного спокою, заклик до повстання тощо[750]. Це розпорядження спричинило поширення юрисдикції німецьких військово-польових судів на всіх мешканців територій, оголошених на воєнному стані.

Констатуючи неоднозначність правових підстав такого акта, з одного боку, і реальну неспроможність української влади здійснювати судові функції у повному обсязі, з іншого, сторони ще деякий час перебували в пошуку хиткої рівноваги. Політика командування військ Четверного союзу щодо впровадження військово-польового судочинства принципово змінилася внаслідок прийняття (із санкції вищого берлінського командування) 23 квітня 1918 р курсу на зміну державного режиму в УHP[751].

Практичним утіленням цього рішення стало підписання 25 квітня 1918