Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Я спíшився у тиші, притримуючи на плечі важку торбину. Будиночок був невеликий, відособлений, розвернутий вікнами у бік долини, оточений з усіх боків деревами і видавався ще меншим у порівнянні з могутнім гіллям вогненного дерева, що запалило в тіні безліч своїх квітучих смолоскипів. Дивно було бачити мого метра, як він виходить, посміхаючись, з дверного отвору і низько схиляється, щоб не зачепити навислу стріху. Він потиснув мені руку і привітав олондрійською; за денного світла стало ще помітніше, як він засмаг і наскільки біле у нього волосся.

— Чудовий ранок, — промовив він. — Зрештою, як завжди тут, на краю долини! Часто я стаю отут і дивлюся, просто дивлюся… — Він вперся руками у вузькі стегна і, примружившись, озирав долину, де сонячне світло струменіло на туманну зелень фільварків. — Чудово! — повторив. — Іноді мені звідси видно весь шлях до Слимакової Гори. Але ж заходь… заходь. — Він зробив запрошувальний жест у бік відчинених дверей, при чому на обличчі в нього з'явилася несмілива, нова для мене усмішка. Я схилився й увійшов досередини, він — слідом за мною, прикривши двері з необробленої кори.

— Шкода затуляти такий краєвид, — виправдовувався він. — Але Ніагет жаліється, що мухи залітають.

Кімната була тьмяною й прохолодною, вікна затулені сітками з плетеного очерету; але навіть у цьому скупому світлі я перехопив тривожний погляд, кинутий метром у мій бік, і несподівану рішучість, з якою було вимовлено ім'я «Ніагет». Я не знав, як повестися, отож стовбичив, тримаючи перед собою торбину; Лунре знову й знову припрошував мене сісти і, зрештою, сам всівся на одну з плетених мат, що ними було встелено метену земляну долівку, згорблений і незграбний, лиш руки й ноги стирчали. Було зрозуміло, що він ще не звик сидіти на підлозі, але якось йому вдалося влаштуватися зручно, коли сперся на стіну. Я сів на мату навпроти нього, спиною до дверей, торбину поклав поруч.

— Ось тут я тепер живу, — сказав він.

Метр посміхнувся мені, зуби забіліли в темряві. Плями сонячного світла обсипали сітки на трьох вікнах золотим пилом. Окрім мат, із меблів у кімнаті була лише стара моряцька скриня під стіною, вкрита облізлою синьою фарбою. На вікові скрині лежало кілька книг, а ще я із трепетом у серці побачив там просту джат, вкриту вуаллю до талії, з розкаряченими мідними ногами. Вочевидь, вона належала його дружині. Вона головувала над книжками мого метра — посаджена навпочіпки, у загадковій тиші: одна зовнішня душа спостерігає за іншими.

— Ласкаво просимо, — промовив Лунре, потріскуючи суглобами тонких пальців за старою звичкою, але аж з надмірною запопадливістю, з насилу стримуваним хвилюванням, з чого я розумів, що він нервує і шукає мого схвалення, що для нього цей мій візит має надзвичайно велике значення. Яскрава зелень його очей була поцяткована тінями непевності, уламками кораблетрощі, що каламутили миготливі води. І погляд його вже не був більше спокійним і прямим: він бігав, перескакуючи туди-сюди, блукав голими стінами й тонкими смугами світла.

— О, Ніагет, — раптом озвався він. Сказав це голосом незвично гучним. Вона увійшла, відсунувши завісу плечем; тримала в руках дерев'яну тацю. Не була ані красунею, ані дуже молодою, хоча й років на двадцять молодшою за нього. Уклякнула переді мною з вправною грацією.

— Гарячий фініковий сік вранці, — проголосив Лунре, все ще тим чужим гучним голосом, однак перейшовши на свій кідеті з акцентом. — Знаю, що це незвично, але мені здається, що… мені це дуже подобається.

Я не піднімав очей. Обличчя мені палало.

— О, дякую, — сказав він, коли жінка обернулася і стала на коліна перед ним, і він взяв з таці своє горнятко з соком. Я сидів, тримаючи своє: той запах був важкий, темний, ностальгійний, він нагадував мені про дитячі лихоманки й сни. Жінка підвелася. Я пригадав собі, що знаю її, хоча тільки з вигляду, як кожен в Тіомі знає майже всіх: вона була дочкою дрібних фермерів, повненька, тиха. Її брат працював ключником у сусідньому маєтку. Звісно, вона не заговорила до мене, хоча Лунре дивився на неї з надією, а ще, я помітив, з ніжним замилуванням. Вона вийшла, тримаючи спину прямою, впевнено ступаючи своїми масивними босими стопами, а її п'яти мелькали, мов жовтий мильний камінь.

— Чудова, — поспішив сказати Лунре. Голос мав охриплий і не надто впевнений. Відтак прочистив горло. — Чудова жінка, — закінчив думку.

Я ковтнув липкого напою. Моя хоробрість мало не покинула мене; подібно до Лунре, я не знав, куди подіти очі. Отакий він: одружений з неписьменною острів'янкою, спізнав багатство тіомських ґрунтів. Як тільки ти щось побудував, — щось таке, в що вклав усю свою пристрасть і волю, — воно стає для тебе ціннішим, ніж власне щастя. Я не знав, з чого почати, отож почав незграбно:

— Дякую вам за книжки, позичені мені у подорож. Шкода, що не було серед них автобіографії Лейї.

Він підняв брову, все ще зберігаючи усмішку на обличчі, хоча погляд вже знерухомів.

— Що?

Мій сміх пролунав надто голосно.

— Жартую. Звісно, ви не могли дати її мені з собою. Ви знали, що ця книжка заборонена, як і інші її книжки. Настанова з благодаті, наприклад. У мене була нагода прочитати її, поки я був там.

Він поставив своє горнятко на тацю й сидів, похнюпившись і спохмурнівши. Коли звів очі, у них був такий біль, що вразив мене просто в серце.

— Я чув од Стена, що з тобою щось трапилося, — заговорив тихо. — Щось таке, до чого я не зміг тебе приготувати. Мені дуже шкода.

— Нічого страшного, — відповів я. — Я не мав на увазі… не хотів скаржитися. Просто не знав, як би це сказати… Я декого там зустрів. Вона дала мені дещо для вас. — Я схопив торбину, рвучко її розкрив і витяг два рожевих пакунки, перев'язаних шворкою. — Вона дала мені це. Просила передати їх вам.