Читати книгу - "Темнота"

об'єднати світ, коли ми не зуміємо навіть себе об'єднати? І куди, скажуть, вам відділятися? Чи ви не чуєте, що зараз діється отам за кордонами Польщі? То ж там виростає наш конкурент і ваша чарівна Україна для нього — це ягідка, за якою він готовий піти на які хочете авантюри. Ви от би почитали його книжечку… Читаєте по-німецьки? Ні. Шкода. Він написав таку програму своєї роботи… І там сказано ясно: ніяких таких визволень він не визнає, а що йому потрібен «равм», тобто по-нашому простір. І той простір він хоче знайти у нас… І знаєте ви, що той Гітлер хотів би направду з вами зробити? Дуже просто. «До д'ної ями». Так, так! І що ви собі думаєте? Думаєте, що ми візьмемо і отак віддамо йому вас. Беріть, мовляв, і на здоров'ячко! Що ви, що ви! Та ми не тільки не відпустимо вас на пожертя пана Гітлера, але ми нічого б не мали самі його пожерти. Як? Коли? Це вже інше питання. І які можуть бути тепер самостійні республіки народів, що мають пару десятків мільйонів населення? Польща? Румунія? Чехословаччина? Та це ж діти коньюнктури. Сьогодні є — завтра нема. З нами, скажу вам, ви зможете грати ролю і навіть не малу, але без нас… Як собі хочете: або вам бути з нами і разом закріпляти місце під сонцем, або… одірватися і лише чекати хто черговий вас поликне.

Андрій, що ці питання дуже добре розумів і що завжди у спірних дискусіях вів перед, кидаючись першим на свого противника, на цей раз покірно промовчав.

— О, це ясно! — проговорив він лише.

— Ясно, але не всім, — відповів на це Федоров.

— Дозволяю собі до таких не належати, — сказав Андрій.

— Це, розуміється, приємно чути, — відповів Федоров. Андрій зробив дуже дивний поворот головою… Це було щось, як протест і як скарга. Так, ніби його було вдарено і він не може захищатися… І не сміє навіть заціпити зуби. І не сміє сердитись…

— Так… Так… Це розуміється… Це розуміється, — промимрив він невиразно, але враз отямився і проговорив звичайним тоном: — Це цілком логічно. Малі народи не мають права на життя. І навіщо? Я вас, Сергію Прохоровичу, цілком розумію. І партія має рацію.

— Ви мене не зрозуміли… Ви мене не зрозуміли, — говорив швидко Федоров. — Я не сказав, що малі народи не мають права… Навпаки…

— Вибачте, Сергію Прохоровичу, коли я вас не так зрозумів…

— Я хотів лише сказати, що малі народи мусять входити в системи великих… На рівних правах…

— Так. Я вже розумію, — каже Андрій і знову робить той самий рух головою…

— Але залишім це, — проговорив Федоров. — Годі з тією політикою… Перейдімо на інші, цікавіші теми. Я, між іншим, вами давно цікавлюся… І не подумайте, що це, так би мовити, по службі. Абсолютно ні. Ви мене цікавите і як письменник, і як індивідуальність… І взагалі я цікавився українською літературою, для того й вивчив мову, правда, я говорю не цілком добре, але цілком добре розумію… Українська література… Як вам сказати… Вона має сьогодні дві течії: надземну і підземну. І це дуже цікаво. Мене особливо цікавить та друга — підземна. І скажу вам: дуже зручно, дуже зручно. І не сказав би, що вона слаба. О, ні! Вона сильна, сильна штучка… — Андрій лише кліпнув очима на це останнє слово. — Чи не могли б ви мені, Андрію Григоровичу, сказати, чому українці так пристрасно тримаються своєї говірки? Ну, яка, скажіть, різниця, якою мовою ми розмовляємо? Особливо, коли… тут стільки входить в гру… Коли плянуються величезні пляни, і взагалі… — Федоров зупинився і дивився питально на Андрія.

— Так. Це чудне… — поправився, — чудна проблема, — відповів він по хвилинці. І додав вагаючись: — Я думаю, що це питання чести… народу. Кожного… І українці тут не чинять винятку.

— Ах! Чести! Буржуазне поняття! Яка тут честь? Чи не бачите, що тут йде змагання світів за право жити… То ж Німеччина хоче виразно всіх нас усунути з плянети. Нас усіх! А не буде Німеччини — знайдуться інші аматори… Брити. Американці. Але знову та політика… Розкажіть краще, як проводили час. Гостили у брата?

— Так, — каже Андрій.

— Як сподобалась північ?

— Ґрандіозна справа.

— Правда. Вас, як письменника, це мусіло без сумніву цікавити.

— І я мав нагоду бачити виняткові речі.

— Наприклад?

— Природа, її життя… І основне те освоєння нових теренів. Там же будується прекрасне майбутнє радянського народу.

— А конкретніше: що вас там найбільше цікавило?

— Уявіть — найбільше нафта.

— Інтересно. Ну, й?..

— І хочу писати на цю тему роман.

— О! Цікаво. Яка ідея?

— Просто. Два мільярди років на глибині двох тисяч метрів…

— І приходить радянська влада, — перебиває його Федоров… — Зрозуміло, зрозуміло. Як назвете книгу?

— Ну… Ще не знаю точно. Можливо так і назву: «Кров девону».

— Дуже цікаво, Андрію Григоровичу. Дуже цікаво. Але… Знаєте. Було б гаразд порадитись про це в Кремлі. Там, я чув, покладають на вас інші надії.

— І зрозуміло, — каже Андрій. — Ясно. Мої проекти — проекти і більш нічого. Я стою завжди до послуг Кремлю. І дуже охоче.

— Ну, а як вам там жилося? — питає далі Федоров.

— Прекрасно! Гість — зрозуміло.

— І верхи їздили?

— Прекрасного мав коня.

— Той карий? Людмили Карловни? Ну, а як же вона сама?

— Жінка. Відомо, — каже Андрій.

— Бистра? З огником? Розмовляли з нею? — Досить.

— Цікаво, на які теми можна з такою жінкою розмовляти?

— Література, географія…

— О! Навіть?

— Це властиво мої теми, — каже Андрій.

— Вона лише вас слухала?

— Не конче. Говорили обоє.

— Розуміється, виїжджали з нею.

— Певно. — Федоров цікавиться куди, при якій погоді, про що розмовляли.

Говорили й говорили, минали години, попільниці заповнились попелом, кімната димом цигарок. По кількох годинах Федоров нарешті замовк, хвилинку подумав, мов би пригадував, що б ще спитати і каже:

— Ну… Андрію Григоровичу… Гаразд. Мені завжди приємно з вами розмовляти, знаю, що ви мене розумієте. А тепер їдьте до вашого Харкова, обніміть дружину і сина і на якийсь курорт. У таку спеку не гаразд лишатись у Харкові. Найкраще Кавказ. Як довго затримаєтесь у Москві?

— Ось тільки полагоджу справи і їду, — каже Андрій.

— Щаслива путь. Завтра повідомлю вас