Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Після прочитання кожного Євангелія отець хрестоподібно помазує у хворої чоло, щоки, груди, руки, промовляючи молитви до Господа, щоби Він як лікар душі і тіла зцілив рабу Свою Віру від тілесної і душевної немочі…

Після сьомого помазання священик розкриває Євангеліє і, тримаючи його письменами вниз, покладає, немов цілющу руку Самого Спасителя, на голову хворої і молить Господа про відпущення всіх гріхів.

Віра цілує хрест та Євангеліє і повторює слідом за отцем, вся зворушена і просвітлена:

– Вірую, Господи, і визнаю, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов у світ грішників спасти, між якими я перша. Ще вірую, що це саме є пречисте тіло Твоє і це саме є чесна кров Твоя. Молюся, отже, Тобі: помилуй мене, і прости мені провини мої вільні й невільні, чи то в слові, чи в ділі, свідомі й несвідомі; і сподоби мене неосудно причаститися пречистих Твоїх Таїн на відпущення гріхів і на життя вічне. Визнаю Тебе: пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм. Hexaй не на суд і не в осуд буде мені причастя Твоїх Таїн, Господи, а на зцілення душі й тіла. Амінь.

І ніби в одну скороминущу мить зникла над Вірою та її смертним ложем стеля помешкання, стало легко і просторо, і вона з радістю побачила над собою безмежне зоряне небо. І було відчуття щастя і любові якоїсь неземної. І це було тим відчуттям, що його ми шукаємо в житті земному і не знаходимо. Або знаходимо по крихтах…

А тут воно прийшло до Віри у всьому своєму безмежжі – безмежне, як безмежне було зоряне небо, що раптом з’явилося над нею. І вона збагнула: там Царство Небесне.

Прошепотіла: «Благословенне будь, Царство Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків…»

І відчула якусь незнайому їй до того, а відтак і незбагненну насолоду, якийсь всеохопний і трепетний потік ніжності і любові, розуміння, добра і ще й ще любові, такої любові, яку вона мала від тата свого і неньки своєї.

Вона легко зітхнула, що нарешті спізнала все те, до чого за життя свого прагла. Була вся охоплена радістю й тремтінням у душі, стало легко, наче хто невидимий взяв її на теплі і такі надійні батьківські руки, і вона відчула, що летить. Туди, у безмежне зоряне небо, до благ Царства Небесного, для вічного життя, до Царства Отця, і Сина, і Святого Духа, хай буде воно благословенним нині і повсякчас, і во віки віків…

16 (3) лютого 1919 року її не стане. З одеських газет – останні дні лютого цього ж року: «5 дней назад, будучи уже простужена, Вера Холодная принимала участие в вечере в пользу профсоюза сценических деятелей. По окончании вечера отправилась на дрожках домой, но по пути лошадь упала, и она продолжила путь пешком. Слабое сердце не выдержало испытаний…»

«Одесские новости» від 17 лютого:

«4 дня тому назад, простудившись, Вера Холодная слегла в постель…»

«Вечерний час», теж за 17 лютого:

«В какие-нибудь четыре дня сгорела Вера Холодная…»

Коли в ніч на 17 лютого 1919 року спішно і в метушні з’явилася офіційна версія про те, що «внезапная кончина королевы экрана разразилась, как гром», як чутки – одна одної зловісніші, вже й поповзли містом.

«Передавали з уст в уста: «Яка «іспанка»? Та її вже півтора місяці, як не було в місті! У місті вже два місяці, як лютує тиф, а про «іспанку» й забули. А вони… «іспанка». Могли б придумати щось розумніше…»

Чималий натовп шанувальників синематографа збігся до будинку № 1 на Соборній площі, де минали останні години смертельно хворої артистки. У під’їзд не пускають. Нікого. Більше того, біля під’їзду посилений наряд варти. Не пускають і найближчих її друзів – наприклад, Рунича, Чардиніна, Харитонова. У квартирі тільки мати, професори медицини Коровицький, Усков і ще якісь нікому не знані особи, підозрілі, між іншим. І – тайна потайна».

А коли з квартири хтось вийшов (хто саме?) і щось сказав (що саме?), як відразу ж у юрмі й пролунало:

– ОТРУЇЛИ!!!

І понеслися чутки – одна однієї фантастичніша, а часом і дикіша:

«Она презирала добровольцев (деникинцев) и не очень-то это скрывала».

«Ее заставили принять яд, подсунув в порядке самолечения «патентованное» средство от простуды, а потом и лучшие врачи ничего не смогли сделать. Их заставили замолчать».

Оскільки покійницю загримували і вона стала несхожою зі своїм «живим оригіналом», по місту й поповзли чутки: Віра Холодна була іноземною шпигункою, а тому її вбили революційні матроси… Ще хтось запевняв: її чи не власноручно задушив денікінський генерал…

У смерті актриси звинувачували то французького посланника Енно, то навіть Мишку Япончика, які нібито – разом чи один поперед одного, – і прислали актрисі отруєні білі лілії, що їх так любила покійниця. Знаючи це, ще за життя її численні поклонники завалювали улюблену актрису розкішними білими букетами – може, звідти й коріння легенди про «отруєння»? А квіти викликали в актриси смертельну алергію – була й така версія.

А під вікнами, де вже не лише вночі, а й удень горіли багаття, що нікого не могли зігріти, і де натовп не мілів, якийсь юнак у шинелі прапорщика російської армії, ставши на ящик, зриваючи голос, читав – радше кричав – поетичні рядки Марини Цвєтаєвої, подруги по гімназії Віри Холодної:

Что другим не нужно – несите мне!

Все должно сгореть на моем огне!

Я и жизнь маню, я и смерть маню

В легкий дар моему огню.

Пламень любит легкие вещества:

Прошлогодний хворост – венки – слова.

Пламень пышет с подобной пищи:

– Вы ж восстанете – пепла чище!

Птица Феникс я, только в огне пою!

Поддержите высокую жизнь мою!

Высоко горю – и горю дотла.

И да будет вам ночь – светла.

Ледяной костер, огневой фонтан!

Высоко несу свой высокий стан,

Высоко несу свой высокий сан —

Собеседницы и наследницы!

У другому кінці натовпу, що ледь уміщувався на довгому кварталі, якась маленька курсистка, птахою всівшись у юнака на плечах, теж викрикувала поетичні рядки, і теж Цвєтаєвої:

Уж сколько их упало в эту бездну,

Разверстую вдали!

Настанет день, когда и я исчезну

С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,

Сияло и рвалось:

И зелень глаз моих, и нежный голос,

И