Читати книгу - "Червоний горобець"

«Розігрує все це для мікрофонів», — подумав Корчной.

— «Zalupatsia» тут більш доречне, — сказав Корчной, бо Ваня розігрував із себе крутого дядька, велике цабе. — Чого тобі треба, Ваню? Чому ти прийшов?

Ваня на секунду кинув погляд на Корчного, тоді на обладнання на столі.

— Я прийшов, щоб сказати тобі, що інформацію, яка спричинила твій арешт, дістала моя небога і твоя протеже Домініка. Вона героїня, а ти — plodovyi cherv, хробак.

Ось воно, їхня послідовна konspiratsia. Корчной про себе привітав Бенфорда.

Ваня огледів обличчя Корчного, оцінюючи його реакцію, й лишився вдоволеним, побачивши, як старий опустив погляд, ніби в поразці. Він забрав свої сигарети і загрюкав у двері. Крокуючи бетонним коридором повз сталеві двері, Ваня міркував. Втрату ЛЕБЕДЯ збалансовано арештом Корчного. Домініка. «Її треба повернути».

***

Misheniye voznya. Мишача метушня. Технічні офіцери Лінії НТР обережно завезли обладнання для засекреченого зв’язку назад до будинку МАРБЛа у Строгіно, щоб провести передачу зі звичних координат. Вервечка чоловіків нишком скупчилася на даху, вдивляючись у далечінь над синьо-чорною Москвою-рікою, натиснули «відправка» і стали чекати на rukopozhatie — рукостискання — від супутника над Арктичним колом. Підпис «НІКО», виведений великими літерами, сказав Бенфорду, що МАРБЛове повідомлення написав хтось інший, або й сам МАРБЛ під тиском. Що б там не було, та це означало, що його таки заарештували. І хоч вони з МАРБЛом знову й знову обговорювали подробиці плану, нутро Бенфорда стислося від думки про те, що його агент пожертвував собою, і він нишком оплакав цю втрату.

***

Його «мерседес» подолав двадцять п’ять миль порожнього Рубльовсько-Успенського шосе за п’ятнадцять хвилин, проте Вані довелося чекати на пропускному пункті ще десять, доки його забрала чергова машина і повезла через темний хвойний ліс до неокласичного парадного входу в Ново-Огарьово. Ваня поглянув на годинник. Майже північ, тож всередині він стрепенувся через такий пізній виклик до відлюдної президентської дачі на захід від Москви. «Прямо як сам-знаєш-хто», — подумав Ваня. А колись Дядько Джо38 змушував чекати у своїй перегрітій ревучим каміном приймальні аж до третьої ночі.

Та сьогодні сталося не так, як за Сталіна. Витким маршем сходів Єгорова провели до неосяжного спортзалу в підвалі, що розташувався по всій ширині будівлі, сповнений тренажерів і штанг, що відбивали світло від ламп на стелі. Єгоров підмітив, що начальник його Лінії КР Олексій Зюганов сидить на стільці біля одного з тренажерів. «Свідок, — подумав Ваня, — поганий знак».

Президент Путін був без футболки, його безволосі груди блищали, вени на руках напнулися. Тримався за ручки двох еластичних нейлонових пасів, причеплених до перекладини вгорі. Президент всія Русі подався вперед, тримаючись на пасах, і, розвівши руки, мовби Христос на Хресті, опустився до землі, майже паралельно до мату, за фут від підлоги. Тремтячи від напруження, він піднявся, звівши руки разом, тоді знову опустився, відтак знову піднявся. А та мала ulitka, той равлик Зюганов, не зводив очей з Путіна. Ще якась секунда — і кинеться злизувати піт із грудей свого добродійника.

Путін продовжував підніматися й опускатися, видихаючи з шипінням повітря, потім спинився на максимальній натяжці, звів голову і поглянув на Єгорова очима кольору старого льодовика. Нерухомо. Левітуючи. Ще одна секунда — і знову вгору.

— Я хочу, щоб її повернули з Греції, привезли до Росії, — сказав Путін тонким голосом.

Він витер обличчя рушником, кинув через плече Зюганову, котрий метушливо спіймав його. Путін поглянув на Єгорова, свердлячи його поглядом — ця його тривожна звичка, — виставляючи себе ясновидцем, савантом. Дехто вважав, що президент вміє читати думки.

— Я працюю через кілька контактів, — сказав Єгоров. — Греки оскаженіли.

Путін звів руку.

— Греки не здатні на таку лють, вони бундючні, як маленькі пташечки, — сказав Путін. — Ми покажемо їм кузькину мать.

«Іншими словами, він їх закопає, — подумав Єгоров, — щой­но завершить зі мною».

— За греками стоять американці; вони контролюють геть усе, — сказав Путін, підходячи до тренажера з ручками з іржостійкої сталі. — Вони намагатимуться зробити так, щоб це зіграло їм на руку, аби дискредитувати Росію, поставити мене в незручне становище.

Тож ось він — найвищий гріх. Єгоров утримався від відповіді. Зюганов засовався у своєму кріслі. Путін ліг на лавку й почав відтискати ручки над головою. Вантажоблок позаду його голови підіймався й опускався, коли він це робив.

— Єгорова — героїня, — сказав Путін, клацання блоків відлунювало в неосяжній залі. — Мене не цікавлять подробиці чи різниця між помилками розвідки на вулиці й бюрократичним чортзна-чим у Ясенєві.

— Я… — клац.

— хочу… — клац.

— щоб… — клац.

— вона… — клац.

— повер…

— нулась.

Клац.

Це клацання вантажоблоків відлунювало в голові Вані Єгорова всю дорогу до Москви, ніби якась сатанинська трюмна помпа.

***

Сидячи на задньому сидінні своєї окремої, не такої люксової машини, також їдучи до Москви, Зюганов знав, що отримав незначну нагоду закріпити свої позиції. За його оцінкою, в Єгорова лишилось ще кілька годин до того, як його розжалують, попруть, а то, дивись, і посадять. Путін не буде поновлювати його, хай там як складуться справи з Єгоровою. Він надто багато провалювався, надто багато помилявся. Якщо йому, Зюганову, вдасться повернути Єгорову, на його голову посиплються підвищення і нагороди. Він би ніколи не здогадався, що ЦРУ викличе його саме для обговорення цієї справи.

Pasta alla Mollica (анчоусна сальса)

Підсмажити панірувальні сухарі до «кольору монахової ряси». В окремій сковороді обсмажити філе анчоусів в олії, допоки не перетворяться на пасту; додати нарізану кільцями цибулю, часник та мелені стручки червоного перцю й обсмажувати, доки цибуля набере золотистого кольору. Додати зварені, відціджені спагеті до сковороди з анчоусно-цибуляною сальсою, приправити петрушкою й лимонним соком і як слід перемішати. Присипати сухарями й подати до столу.

38

Американське прізвисько Сталіна.

39

Після арешту грецька поліція тихенько передала Домініку Форсайту, і її перевели до нової конспіративної квартири в курортному містечку Гліфада. Одного вітряного дощового дня Бенфорд і Форсайт розповіли їй, що існують «ознаки», які майже напевне підтверджують, що ФСБ арештувала генерала Корчного. Вона вислухала це зі спокійним виразом обличчя, без емоцій. Чергова втрата.

— Вірогідність, що це може статися, існувала вже давно, — сказав Бенфорд.

— Але чому саме зараз? — сказала Домініка. — Ми могли б і далі працювати разом. Як це сталося?

Бенфорд помітив, що турбувалася вона тут лише за Корчного. Про себе не думала.

— Нам достеменно не відомо, — сказав Бенфорд. — Втративши крота в США, Лінія КР кинулася шукати витоку. Можливо, він припустився якоїсь помилки.

Домініка похитала головою.

— Після чотирнадцяти років? Не думаю. Він діяв дуже обачно.

Форсайт старанно намагався не дивитися на Бенфорда. Форсайтове блакитне гало сьогодні було тьмяніше, мабуть, стомився. На противагу йому, Бенфорд відсвічував чорнильно-синім. «Він працює, думає, планує», — подумала вона. Домініка знала, що тут щось не так.

Говорячи, Бенфорд дивився на свої руки.

— Ти ж знаєш, Домініко, Володя тобою дуже захоплювався.

Домініка ретельно стежила за ним, за тим, як він тримає руки.