Читати книгу - "Морфій"

Я бачу, що вона готова була сказати мені щось важливе, а зараз холодна злість і холодний сміх. Я все зіпсував. Нащо?

— У вікарія була.

— У вікарія?

Дурню, дурню, дурню.

Сміється з мене. Не до мене — з мене.

— У вікарія. І скажу тобі, що насправді з нього не такий і поганий чоловік.

І я ж знаю, що вона бреше, чи я знаю, що бреше, знаю, що бреше, але ні. Бо, може, бреше, а може, й ні.

— Мені все розповісти? — дражнить.

— Не розповідай.

Бо якщо не розкажеш, то я зможу думати, що то все неправда, то я зможу думати, що то неправда, бо то таки брехня, але якщо вона скаже ту брехню ще кілька разів, то я вже не зможу так думати, хоча ти в нього таки не була.

Не була, Костоньку. Не була?

— Константи, ти міг би жити інакше.

— Як?

— Ти міг би жити собою самим, не іншими. Правду кажу, ти міг би.

Її голос, її слова, її очі. Знаю, що не буде жодної фізичної близькості, але чи може бути близькість більша, ближча, міцніша?

— Хто ти, Константи?

Хто я? Я Константи Віллеманн, і я люблю жінок, автомобілі та морфій, люблю сидіти в кав’ярнях із відомими людьми, сам при цьому не будучи відомим, а проте сиджу, сидів із ними як inter pares[176], що вивищувало мене понад ними, бо кожен, хто там сидів, мусив чимсь вирізнятися, мало бути генералом, треба бути Венявою, мало поетом, треба Тувіма або Лехоня, а я поміж них сиджу, сидів, я ніхто, а тому хтось, бо всі знали, що я син німецького графа і що я зрікся, хто зрікся, але таки знали, і та моя ніякість вивищувала мене над ними.

Я Константи Віллеманн, люблю жінок, люблю танцювати і не люблю коней, віддаю перевагу автівкам, люблю шотландський твід і літні костюми з тонкої тканини, люблю авторалі та обертальний паркет в «Адрії», люблю джаз, люблю шампанське і морфій, не люблю ні війська, ні мундирів.

— Хто ти, Константи? — повторює питання Дзідзя. І встає, задмухує пломінчик лампи, повертається туди, де сиділа, не торкаючись мене дорогою, хоч я й близько. Жовте світло зникає, залишається синє.

— Хто ти, Константи? — слова тривають, слова досі не згасли.

— Ich bin Baldur von Strachwitz.

— Хто ти, Константи? — повторює питання.

Не втекти.

— Не знаю.

— Ти той, хто є, розумієш? Ти такий, який є. Не інший. Розумієш? — каже Дзідзя, притримуючи біле простирадло на худому білому тілі, білому від місяця.

— Не розумію.

— Знаю, що не розумієш. Ти був би іншою людиною, якби розумів.

— Я не німець.

— Знаю.

— Я поляк?

— Неважливо.

Неважливо. А що важливо? Усе моє життя минуло під знаком: бути поляком, бути поляком.

Дзідзя встає, простирадло обвиває її худе тіло, облягає маленькі груди.

— Іди спати, Константи.

Вийшла. І я залишився сам із місячним світлом, якого не хотів, тому засунув штори, упав на ліжко й заснув.

Розділ XI

— Уставай, Костику.

Пахне тютюном. За вікном темно, в кімнаті жовте світло. Годинник, блищать зеленим стрілки. П’ята. Що?

— Уставай, пора.

Дзідзя з цигаркою в руці, вдягнена як у дорогу, а я розбитий. Лампу, мабуть, Дзідзя запалила. На нічному столику поставила горнятко з кавою, пахло як кава, смачно.

— Чекаю біля автівки.

І вийшла.

Швидко вдягнувся, тільки з чоботами мав трохи клопоту, бо литки мені наче трохи опухли, але нарешті таки взув. Потім я почистив зуби над бляшаним умивальником, вода у дзбанку дуже холодна, гукнув у порожній коридор, Ганна принесла гарячої — для гоління. Не дивилась на мене, погляд утуплений у підлогу. Над умивальником маленьке дзеркальце, у плямах. У ньому моє лице, порване, поламане, перекошене шрапнеллю з англійського снаряда, лице не таке, як у документах, лице-маска, лице-не-лице, потворне лице. А посцяти, посцяти як?

Посцяв із прутня Константи, поголив гладеньке лице Константи.

Пригладив скуйовджене волосся, застебнув куртку, потім плащ, два ряди ґудзиків, пояс із кобурою і застебнув на плащі портупею, взяв багаж і свій пістолет-кулемет і вийшов у двір, де було ще геть зовсім темно.

— Уже чверть години тебе чекаю. Міг би принаймні дати ключі.

— Та ти ж вийшла, коли я ще з ліжка не встав.

Посідали, завів двигун. Погода зіпсувалася, похмуро, дуже холодно, висока вологість.

— Куди їдемо? — запитала Дзідзя.

Мапа в мене в голові, їдемо на південь. Я засвітив фари, і вслід за снопами світла ми проїхали знищеними вулицями аж на ринок, повернули ліворуч, тоді праворуч, виїжджаючи з розваленого ринку, яким тепер уже ніхто не снував.

Шосе на Цєпелюв було порожнє, то навіть не було шосе, хоча поверхня дороги асфальтована. Їхати треба було обережно, тому про те, щоб розганятися більш ніж до сорока за годину не було й мови; отож ми їхали поволі.

Над синьою купою хмар займався день, а ми проїхали Сицину, далі Цєпелюв, а там маленький ринок, на ньому маленький рух, жидів менше, ніж у Зволені, але там чекали роботи, а тут просто снують світом, шукаючи собі чогось поїсти, з ними — кілька меланхолійних хлопів. А поміж ними ще трійко брудних дітей.

— Зупинися, будь ласка, — попросила Дзідзя, і то були перші слова, які вона промовила від самого Зволеня, хоча ми вже їхали добрих півгодини.

Двоє маленьких хлопців, босі. Третя дівчинка, більша, мала на своїх, може, десятирічних ніжках матер’яні черевички.

— Що робите, діточки? — запитала Дзідзя, опустивши вікно.

— Живемо, ласкава пані, — відповіла найстарша дівчинка.

Моя товаришка простягла з вікна руку зі срібним Пілсудським.

— Прошу, тут маєте десять злотих.

Хлопчики запитально глянули на старшу товаришку. Та не звертала на них уваги.

— А що треба за тих десять злотих зробити, добра пані?

— Нічого. Просто взяти. Купіть собі та мамі булочок на сніданок.

Дівчинка взяла монету, ретельно оглянула, аж я подумав, чи не прикусить іще, але вона тільки сховала її до кишені плащика.

— Мама померла, — сказала.

— Через війну?.. — злякалася Дзідзя.

Дівчинка глянула крізь вікно на мене, на мене глянула, на мене, її око спинилося на моєму темно-зеленому німецькому комірі. Німецькому.

— Ні, — відповіла. — Три роки вже буде, як мама померла. Пішла родити до жидів і якось померла при тих родах.

— Поїхали, — я витиснув