Читати книгу - "Морфій"

з Трубецьких Чеславова-Бєльська: ця дівчина справляє на мене враження вульгарної, схильної до цинічних романів, вважаю, що, спілкуючись із нею, ти перекреслюєш усе, чого ми намагаємося навчитися на цих уроках, бо ж справжній поляк не озирається на таких дівчат, які малюють собі шви панчіх на литках, а мені, власне, на тих швах залежить, а тобі, власне, на тих швах залежить, мені було п’ятнадцять, і ночами я посмикував істотну частину свого тіла, і бруднив постільну білизну, марячи тим, що така дівчина в таких панчохах могла б зі мною зробити, ніколи не думав, що я міг би зробити з нею, тільки думав, що вона могла б робити зі мною.

До їдальні повернувся пробощ із двома запаленими нафтовими лампами в руках.

— Прошу, кімнати готові.

Ми пішли за ним, сходи, коридор, одні двері для мене, поруч інші для Дзідзі, одна лампа для мене, інша лампа для Дзідзі.

— Ідемо спати? — запитав по-дурному, по-дурному запитав. По-дурному.

Дзідзя глумливо зітхнула і зачинила за собою двері спальні пробоща. Тож я ввійшов у кімнатку вікарія і теж зачинив двері, бо ж не могли вони бути відчинені. Розстебнув пояс, стягнув куртку і вже не мав сили марудитися з чоботами, тому просто в чоботах ліг на ліжко, одначе пильнуючи, щоб не забруднити білизну, тому мої стопи звисали за ліжком, одна на другій, так що мені було не надто зручно. За хвилину хлопець приніс багаж, я сказав йому зняти з мене чоботи, і він мене роззув, був би з нього вправний ординарець, не питав його, звідки така вправність, він вийшов.

Я лежав далі, а за вікнами вже ніч, хоча тільки шоста. Я глянув на годинник. Уже пів на восьму, не шоста. То вже й насправді нічого вставати з ліжка, тож я заснув і спав не знаю як довго.

Кроки в коридорі. Розплющив, розплющую очі. Кроки в коридорі, босі, бо не стукає підошва, тільки м’яко поскрипують дошки. Крізь вікно місяць, іще майже вповні, але вже видно, що буде маліти. Шпара під дверима темна, тобто хтось іде без світла. Устаю так тихо, як лише можу, підходжу до дверей і прохиляю двері, ніби відхиляю віко власної труни, і бачу, як іде. Господиня йде, скрадається, її пишні стегна, Ганна йде, таж вона не ночує тут, але йде, скрадається, йде босоніж. Зачиняю двері. Стукає.

— Яцку, — шепоче. — Яцку!.. Відчиняй, — шепоче.

Яцек? Голосом Іґи. Вікарія звати Яцек? Голосом Салі.

Не відчиняю. Двері.

А вона й зовсім не тут, вона далеко, Костоньку, в неспаленому домі, бо далеко від містечка в тому домі тулить до себе дітей, перед якими ще стільки нещасть, стільки страждань, стільки болю, сорокові роки, і п’ятдесяті, і шістдесяті у Зволені, нащо вона їх пестить, для якого життя, нащо? Але ти того не знаєш, може, знаєш не про них, але знаєш загалом. Знаєш?

Не знаю.

Не знаю, чи знаєш, Костоньку.

Кроки в коридорі, і розплющив очі, розплющую. Кроки босі, тихі, без підборів, тільки підлога рипить, м’яко риплять дошки. Тихо зсуваюся з ліжка і тихо, щоб нічого не зарипіло, до дверей, але підлога все одно рипить, а зі стіни дивиться на мене Господь Ісус, прочиняю двері, ніби прочиняю сталеву браму схрону, боячись кулі, поволі, поволі, виставив би польовий бінокль, але тільки визираю, бо немає бінокля.

Темним коридором плебанії йде Дзідзя, але місяць саме вповні, хоча вже й малітиме, а Дзідзя гола, але загорнута в біле простирадло, і звідки йде, бо куди йде, до кімнати свого пробоща, але звідки йде Дзідзя?

— Костику? — повернулась до мене.

Я швидко зачинив двері, а серце моє ніби нагло зірвалося, ніби вона зловила мене на чомусь соромітному, бо, може, так воно по суті й було, може, вона й спіймала мене на чомусь соромітному. Риплять дошки, підлога. Місяць саме вповні, але скоро буде маліти.

— Костику. Відчини, — сказала мені крізь двері, зблизька. Була зразу за дверима.

Відчинив. Вона була гола, голизну прикрила тільки простирадлом і ввійшла, не питаючи. Замкнула за собою двері, а я побачив її тіло, хоч воно й далі було заховане під простирадлом, і так її побачив, її тіло, таке худорляве, так не на мій смак, і так сильно захотів її, а вона прийшла і була тут, зі мною.

Я потягнувся до того тіла, що було загорнуте в простирадло, і притягнув її до себе, і мені не завадили, вона не заважала. То й усе.

— У тебе в кишені пістолет чи ти просто радий мене бачити? — пожартувала, не відриваючи лиця від мого плеча. Нащо жартувала?

Я здригнувся в пласкій усмішці, ледь-ледь, і спробував, пробую її поцілувати, це нелегко, бо її лице на моєму плечі, тому я пробую, лице шукає дороги до іншого лиця, лице пробує повернути інше лице до себе, і воно вже знає, друге лице знає, що вуста ціляться, заміряються на вуста, вже чує на губах його подих, і коли це станеться, то все станеться.

— Константи! — відштовхує мене. — Що в тебе вселилося!..

Я даюсь бути відштовхнутим, дозволяю їй відштовхнути мене, тож вона мене відштовхує, відштовхує, і ось нас уже розділяють океани, ось уже нас розділяє все, хоча я стою босий у бриджах і сорочці, за моїми плечима місяць, а вона стоїть гола і загорнута в простирадло, боса стоїть, а між нами чорні океани.

— Геть здурів? — питає Дзідзя, пирхаючи.

Відкриваються груди. Глитаю слину, і що, і що?

— Вибач. Ти ж прийшла сюди, майже гола… — пояснюю.

— І ти вирішив, що мене можна виїбати? — питає так, як не має питати, нащо це слово, нащо? Так може говорити м’ясник. Або капрал. А це вона так каже, так каже Дзідзя. Я думав, що я вже інший, що через неї, завдяки їй я вже інший, що я змінився, зрозумів, що я то я, осібний і сильний. А зараз знову.

— Не буду я з тобою спати, Константи.

— Але ти тулишся до мене гола, загорнута тільки в простирадло.

Дзідзя знизує плечима.

— Засвіти лампу.

І я шукаю запальничку, я ж її поклав десь біля лампи, є ж запальничка, піднімаю закіптюжений абажур, запалюю, скручую ґніт, добре.

Дзідзя сідає в узніжжі ліжка, повернувшись до узголів’я, сідає так, що я знаю, що мушу сідати в узголів’ї, далеко від неї, тільки повернувшись у її бік, і так сідаю.

— Константи! — каже Дзідзя, і в її голосі немає ні злості, ані кпинів.

Слухаю.

— Константи…

— Де ти була? — питаю, дурний, питаю, бо