Читати книгу - "Мотря"

На це питання відповісти не вміла.

Може, одно і друге.

Знала, що любить, уперве в життю любить, палко і кріпко, непереможно.

Розвивайтесь, сади!

Перша спроба встати, щоб побачити гетьмана, не вдалася. Вдруге вставати не поспішалася. Ждала, аж лікар сам позволить. Ніколи не була такою терпеливою, як тепер.

Жадібно ловила кожду вістку про гетьмана з уст тітки Лідії і від свого чури.

Про недугу батька не знала; затаювали перед нею.

Кочубей лежав у далекій бічній кімнаті.

На другий день після серцевого припадку хотів уставати і їхати. Казав, що вже геть подужав. Але гетьман ніяк не згодився.

— У мене ось яка гадка, — говорив гетьман, — попросимо, щоб до Бахмача приїхала Любов Федорівна зі своєю доброю сестрою Марією і відсвяткуємо Різдво у мене. Гарно буде, весело. Сподіюсь, приїдуть бурсаки і спудеї з вертепом, будуть співати канти й кантики, заколядуємо собі, пригадаємо давні часи, коли то ми ще могли семейним життям жити, не знаючи важких публічних обов'язків.

Кочубеєві всміхалася така гадка. Не турбуватися гостями, не перебувати цілої тої святочної баталії, яка дожидала його в Батурині, хіснуватися правами гостя в гетьманському дворі — це було б, дійсно, дуже вигідно для нього. Христове Різдво, може, б таким чином перемінилося в свято замирення гетьмана з Кочубеями.

Він вислухав того гарного проекту і тільки головою похитав.

— Не знаєш ти, Іване Степановичу, моєї дружини. Вона ніяк не згодиться святкувати Різдва в чужій хаті, — не хотів казати «в Мазепи».

— Так тоді жаль, — відповів гетьман, — великий жаль. Про себе не кажу, але про Мотрю. Вона, мабуть, уперве святкуватиме окремо від своїх родителів, а такі перші спроби викликують звичайно сумний настрій. Це для неї тепер небажане. Їй треба радості, не смутку.

— Усім нам треба радості, не смутку, — додав, зітхаючи, Кочубей,

— Радість треба носити в душі. Хто її в душі не має, у світі не знайде.

— А якщо світ тую радість, що в душі окривається, наверх пустити не хоче, як він ЇЇ, ніби в тюрмі тримає.

— На те ми, Василю Леонтійовичу, й мужчини, щоб тую гарну полонянку з ворожої неволі визволяти.

— Так гадаєш? А мені бачиться, що я вже на такого лицаря застарий.

— То зле, що воно тобі так здається. Значиться, добровільно складаєш оружжя і здаєшся. Це не по-козацьки, не по-лицарськи. Не такі старі, як ми з тобою, радувалися життям і творили великі діла. І в мене, як бачиш, не дуже-то кріпке здоровля, а все ж таки я не подаюся. Ще моя пісня не доспівана, кажу собі.

— Так, так, я подивляю тебе. А все ж таки позволь мені розпрощатися з тобою, подякувати тобі за добру гостину, попросити прощення за тую турботу, яку, не хотячи, зготував тобі, й вертати додому.

— До Любові Федорівни, — завважив гетьман, — Ось, бачиш, яку-то силу мають над нами жінки, як вони притягають нас до себе.

Кочубей махнув рукою: ет!

— Але я ще раз раджу тобі, Василю Леонтійовичу, не піддавайся ти тій силі. Борони себе. У жінок є звичайно охота відтягати мужів від публічного діла» бо для них найважніша річ — хата й родина. Мужчина любить творити, творити й руйнувати, жінка хоче зберігати те, що є, щоб воно не пропало для неї та для її дітей. Але бувають жінки, що мають якраз противну, не жіночу вдачу: люблять воювати і не люблять миру. Їм замало того, що мають, хочуть більше, багато, дуже багато, — усього! Чи не з тих-то, не обиджаючи тебе, Любов Федорівна?

— Можливо. Вона сильної вдачі. Знаю її хиби, але не можу також відмовити їй великих чеснот. Людина здорового ума і невсипущої праці. Коли я нині числюся багатим чоловіком, так це у великій мірі її заслуга, бо чим більше багатство, тим легше його змарнувати, тим більша і турбота. Любов Федорівна велику пайку тієї турботи брала на свою голову, і того я їй не можу забути, щоб не бути невдячним. Ось чому, Іване Степановичу, совість моя велить мені не в одному потурати своїй дружині.

— Не в одному, та не в усьому, Василю. Є діла, до яких жінкам не мішаться. Ти знаєш, що я маю на гадці.

— Догадуюся.

— Так тоді не потурай Любові Федорівні у тому, що може попсувати нашу дружбу і пошкодити будучності нашій. Покажи себе мужчиною.

— Постараюся.

— Найкраще про цей невдатний напад на Бахмач ти їй не згадуй, тільки пильно вважай, щоб вона вдруге чогось такого не зважилася зробити. Ти знаєш, що я чоловік не мстивий і не кровожадний. Пригадуєш собі, як звичайно, військові суди судили на смерть тих донощиків, що на мене всякі наклепи до царя посилали, а я їх прощав. Тим паче хочу простити матері щире любимої мною Мотрі, тільки щоб вона раз свою діяльну вдачу спрямувала на інший шлях. Чимало доброго може робити така жінка, як Любов Федорівна.

— І я не чого другого хочу, — відповів, прощаючися, Кочубей.

Їдучи в вигідних гетьманських санях на м'ягких подушках, в медвежих іщбах, він роздумував над усіми тими питаннями, котрі турбували його стару голову. Бачив один тільки вихід — замиритися з гетьманом, віддати за нього Мотрю й доживати віку не тільки як генеральний суддя і один з найбільших багачів, але також як гетьманський тесть.

Перед ним рисувалася приваблива картина тих почестей і того значення, якого він буде зазнавати в старшинських кругах, як найближчий до гетьмана чоловік

Разом із тим губилася охота вхопити булаву в свої руки Булава — річ приваблива, це безперечно, але й важка і хто його зна, чи на старості літ, та ще в таких важких часах, як теперішні, дав би він їй раду. А так — хай турбується Мазепа, а Кочубей буде собі жити в почестях і шані.

Коли б це тільки хотіла раз зрозуміти Любов Федорівна І Кочубей укладав собі проект розмови з нею на тую преважну тему.

Пригадає їй, як марно кінчилися всі спроби підкопати довір'я царя до гетьмана і як зле виходили на тім всякого рода донощики, хоч, безперечно, з голими руками вони на гетьмана не поривалися. Пригадає тії муки, яких вони зазнавали на судах, і той сором, тую маєткову руїну, яка спадала на їх жінок і дітей

Невже ж вона зважиться наражувати його, себе й дітей на таку сумну долю? Невже ж вона не бачить, що він, Кочубей, постарівся і западає на здоровлю, невже ж вона для заспокоєння своєї жадоби честі