Читати книгу - "Мотря"

— Пропало. А тепер уважайте, щоб не викрилося, що я про це знала. Я собі того не бажаю.

— Я про те з ніким не балакала, лиш з отаманом, а то чоловік певний, і він, як чую, втік, і не зловили його.

— То гаразд. Усе можна, але зосторожна! — навчала Любов Федорівна шинкарку.

— Ваша милість не потребують мені того казати, вірнішої і розсудливішої помічниці та довірниці, як я, ваша милість і зі свічкою не знайдуть.

— Не сумніваюся і даром того не хочу.

— Я не для нагороди милості служу, а з великої зичливості і вдячності за все добро, якого я від ясновельможних панів зазнала. Але що ж ти з Мазепою пічнеш, коли, видно, йому сам чорт помагає.

— Гадаєте?

— Хто що проти нього задумав, тільки пальці собі попік.

— Себто,

— Досить пригадати діло Михайла Галицького, Семена Троцького і ченця Соломона. Здавалося, люди недурні, не поривалися з мотикою на сонце, а дивіть, чим скінчилося. Вони винуваті, їх покарали то на смерть, то на Сибір, а гетьман вийшов білий, як серафим. Та ще й Полуботки тоді потерпіли.

— Військовий суд присудив відібрати від обох Полуботків маєтності й держати під доглядом варти. Тямлю, бо мій засідав у тому суді.

— Ох, тяжкі то були часи, милосте ваша, і голод, і морове повітря, і саранча налітала. Аж до самого Стародуба весь хліб у полі з'їла, дохла,і такий сморід розходився від неї, що аж згадувати прикро. Прихильні до гетьмана ченці та попи казали, що це кара Божа за те, що народ свого гетьмана не шанує і що нібито й на крилах сарани написано «кара Божа». До того ще й пожежі пішли, натерпівся народ.

Кочубеїха слухала й притакувала головою.

— Кара Божа. А чому ж Бог перше такими карами нас не карав?

— Не знаю. А пригадаймо собі Петрика. Здавалося, чоловік мудрий, учений. І татарів мав за собою, а гетьмана таки не поборов і ще головою своєю наложив.

— Не політичне брався до діла.

— А які спокусливі листи писав на Україну. Аж любо було читати. То Петрик. А Стародубець Сусла. З добрим виказом на гетьмана до Москви ішов, а вернув у Батурин на тяжке мордування. Ще нібито вийшло таке, що Мазепа дуже милосердний, бо дарував йому життя.

— Фарисей! — мало не крикнула Любов Федорівна, а коршмарка вичислювала дальше.

— Не дуже-то давно, як пан Данило Васильович Забіла, бунчуковий товариш, разом з гетьманським двірським чоловіком Андрієм Солониною та з попом Леонтієм до боярина Шереметєва з доносом на Мазепу дібрався… Пригадує собі, ваша милість?

— Ще би ні; це ж недавно було, літ яких шість чи сім. Здавалося, зловили щуку.

— А щука все-таки вискочила з сітки і плаває собі безкарно й досі. А тамтих, як собі ваша милість пригадують, судили, мордували і на смерть присудили. Але гетьман, як до приказу цей приговір військового суду посилав, то додав до нього милостиву пільгу — помилурав їх. І знову вони чорні, а він білий.

— Лицемір!

— І так воно кождого разу бувало. Тому-то я й говорю, що Мазепі сам чорт помагає.

— Доброму чоловікові не поможе.

— Бо добрий на таку дорогу не піде…

Давали своїм язикам волю.

В Кочубеїсі злість накипала. Помста не давала їй спокою. Безуспішні затії пошкодити гетьманові підштовхували її, додавали охоти доказати цього, що не вдалося дотепер нік ому.

Вона ближче підсунулася до своєї дорадниці і, великим пальцем правої руки показуючи на ліву долоню, заявила рішучо:

— Скорише мені тут волосся виросте, як я своє дарую. Мотрю відберу і віддам за кого схочу, а тоді прийде черга на решту. Я не який там Забіла або Солонина, я Кочубеїха!

РОЗЦВІТАЙТЕСЬ, КВІТКИ!

— Мотре, сонце моє! — бриніло Мотрі в ушах.

Значиться, гетьман не зрадив її, його любов — це не була химера, за котрою вона, як дитина за соняшним кружальцем, по хаті гонила. Гетьман любить її. О, як весело жить!

Минай скорше, зимо, розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки, вертайте, птахи, з далеких країв, співайте пісню радості й кохання, — Мотря хоче щасливою бути!

Люди завидували їй дворів, ланів, багатства, а не знали, що до неї щолиш тепер усміхнулося щастя, щолиш тепер, колі вона, ніби з-поза гробу вернула. Як дивно!

Розмова з батьками, їзда в монастир, нічний напад невідомих людей, млин, мельничка й мельник, вовки і — врешті Бахмач, усе те являлося перед нею, як оповідання бабусі в зимовий, довгий вечір про давні-давні часи.

Видно, все те треба було перебути, щоб увійти до святині щастя, видно, щастя — це таке добро, за котре треба заплатити терпінням. Потерпить.

За тою мрію, яка явилася перед нею так несподівано, як веселка після бурі, вона готова терпіти Бог вість які муки, бо без неї нема її життя. Що значать достатки і вигоди, багатства і дорогі вбрання, навіть почесті та значення, коли нема перед тобою намірів великих, сподівань небуденних, мрій неосяжних.

А те все давав їй гетьман, голова держави, начальний вожд козацького війська.

Читала і слухала розмов про середньовічні романи, про лицарів хоробрих і жінок вірних, про непереможне кохання, котре поборює всі ворожі сили, і вірила, що і її життя — це також один з тих романів, а вона одною з героїнь. Серце її переймалося коханням, свобідним від буденних турбот, а душа рвалася в казкову країну лицарських змагань.

Жити коротко, але гарно; бути хвилину щасливою, але дуже; згинути, але славно, щоб про тебе згадували люди, щоб ім'я твоє було — ніби пісня.

Розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки; Мотря хоче щасливою бути!

Вона чула, що перемінилася в собі. Другими очима дивилася на світ. Бачила не одно, чого перше не помічала і в людях, і в природі.

Перше люди пересувалися перед нею, як образи, стрибали, як кукли у вертепі, вона бачила їх поверху, не вдумуючись в їхню вдачу, не питаючися, як вони чують і що собі думають.

Тепер цікавилася усім, навіть старим медиком. Тепер і маму свою розуміла краще, горду, самовласну, сотворену не до послуху, а до панування. Що ж вона завинила в тому, що не може побороти себе?

І чим більше вчувалася в людей, чим більше їх розуміла, тим більше прощала їм. Вони люди!

Чи тую переміну спричинила в ній