Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Смішно, але я уже давно програла. Програла тоді, коли дозволила нашим з Гордієм стосункам перейти межу фіктивних, коли підпустила його надто близько до себе, коли закохалася у нього. Це було помилкою. Я ненавиділа його всім серцем за те, що він зробив мені боляче, але й кохала не менше. Гордій-старший мав рацію, коли казав, що ненависть зазвичай стоїть на одному рівні з любов’ю. Я не могла зрозуміти, яке саме почуття зараз переважає. Мене злило, що він не прийшов вчора на розгляд заяви про розлучення та не відписав абсолютно нічого на моє повідомлення з претензіями. Та водночас я раділа, бо сподівалася, що Гордій не хоче розлучатися зі мною. Ідіотка! Я досі вірила, що між нами може все змінитися, що ми зможемо виправити свої помилки, але чи не пізно вже? Я важко видихнула, вдивляючись в зоряне небо. Сильніше закуталася в плед та обійняла руками свої коліна. Хвилювання було надто сильним. Через нього...

— Не спиться? — раптом почула голос Аріни.

Коли обернула голову, то помітила, що вона теж вийшла на терасу. На годиннику вже точно було далі за дванадцяту. Думала, що ніхто не порушить мене в такий час.

— Не можу, — тихо відповіла.

Сестра кивнула, наче зрозуміла мене. Вона повільно опустилася на стілець біля мене. Уже був майже листопад, тож вечірні посиденьки на терасі — це не найкраще рішення. Та мені хотілося заспокоїтися хоч трішки.

— Хвилюєшся? — спитала вона, глянувши на мене.

— Чого мені хвилюватися? — сказала так, щоб мій голос звучав максимально байдуже.

— Через останній етап чемпіонату. Твій страх аж занадто відчутний, Поліно. Ти переживаєш за нього, тому й не спиш, — Аріна надто уважно глянула на мене. — Ти підеш?

Я видихнула та втомлено заплющила очі. Це була правда. Я дуже сильно хвилювалася за нього, адже мені не хотілося, щоб з ним щось сталося. Він був занадто близькою та потрібною людиною. Хоч як би сильно не заперечувала цього, але все ж любила його.

— Хіба можу не піти? — тихо мовила я. — Місця собі вдома не знайду. Думаю, що там мені буде трохи легше. Але... Я не хочу стояти біля Микити та його друзів. Добре було б змішатися з натовпом, щоб він навіть не здогадався про мою присутність. Раніше я завжди приходила як його дружина і стояла в першому ряді, але зараз я не можу прийти так.

— Дивись, що у мене є! — Аріна показала два клаптики паперу. — Квитки на чемпіонат. Найкращі місця у шостому ряді.

Я здивовано подивилася на неї та потягнулася рукою до квитків. Це справді були ті, що для фіналу чемпіонату.

— Звідки це в тебе? — підозріло спитала я.

— Невеликий секрет, — відповіла вона усміхнувшись.

— Аріно, мені це не подобається. Ти нічого не задумала?

Я примружила очі, а сестра просто знизала плечима.

— Може, я вирішила стати фанаткою перегонів? — дівчина засміялася. — Серйозно, Поліно! Це просто квитки. Ми підемо на цей заїзд, щоб уболівати за твого коханого.

— Він не мій коханий, — фиркнула я.

— Та все ж ти хвилюєшся за нього.

— Це нормально — хвилюватися за важливу для тебе людину. Раніше я не думала, що перегони такі небезпечні, але зараз мене лякає лише одна думка про цей його заїзд.

— Ну, Гордій дуже вправно водить. Сподіваюся, що він таки отримає кубок. Ти теж хочеш його перемоги?

Я мовчки опустила голову, бо не знала, що відповісти. У мене було хвилювання за його життя, але не за поразку. Якщо він отримає кубок, то все ж вийде переможцем з нашої гри. Та водночас мені хотілося, щоб його мрія таки здійснилася...

На чемпіонат я вирішила вдягнутися максимально просто. Не хотілося привертати до себе надто багато уваги. Мабуть, я таки боялася, що хтось помітить мене, впізнає. Не хотіла, щоб Гордій знав, що я все ж прийшла.

— Ти не могла вдягнути щось менш яскраве? — обурено сказала я, глянувши на куртку Аріни лимонного кольору. — Тебе з космосу видно.

Вона винувато знизала плечима, і ми попрямували до автодрому. Я знову косо глянула на її куртку. Хто взагалі зараз носить речі такого кольору? Я знервовано стягнула рукави свого білого гольфа та поправила на собі чорну пухову жилетку. Сьогодні було аж занадто холодно, навіть як для осені. Довелося взяти чорну кепку, щоб хоч трохи приховати своє обличчя. Я справді сподівалася, що мене ніхто не впізнає. Коли ми пробиралися до потрібних нам місць, я опустила голову, намагаючись не привертати до себе надмірної уваги.

Коли ми злилися з натовпом, мені стало трохи легше. До початку заїзду було ще п’ятнадцять хвилин. Якби між нами все було добре, то зараз я б обіймалася з ним десь у парку команд і бажала йому успіху в заїзді. Робила б усе, щоб підтримати його, налаштувати на перемогу. Я похитала головою, щоб не думати про те, що вже давно в минулому.

— Так багато людей, — сказала біля мого вуха Аріна. — Усім цікаво, хто стане чемпіоном.

— Напевно, — тихо пробурмотіла я.

— О! Що це? — радісно скрикнула вона. — Автомобілі під’їжджають до старту.

Я озирнулася довкола, щоб перевірити, чи ніхто не дивиться у наш бік. Аріна занадто голосно говорила.

— Тихіше! — прошипіла я та потягнула її за руку. — Ти гучно поводишся.

— Вибач, — пробурмотіла сестра й уважно почала розглядати моє обличчя. — Ти зробила макіяж?

— Що?

— Такі ідеальні стрілки нафарбувала, вії підвела тушшю, а ще губи так сильно блищать від блиску. Ти весь тюбик використала?

Я роздратовано фиркнула та спрямувала свій погляд до траси. Мої щоки трохи почервоніли, коли Аріна біля мене тихо засміялася. Не те щоб я плекала надії побачитися сьогодні з Гордієм, але, дідько, мені хотілося бути красивою, якщо раптом це станеться! Тут швидше зіграла роль моя гордість. Щось типу: «Бачиш, кого ти втратив?»

Я напружилася, коли коментатор повідомив про те, що всі учасники повинні підійти до своїх автомобілів. Переді мною стояли люди, тому довелося піднятися навшпиньки, щоб побачити хоч щось. Серце почало битися швидше, коли я шукала очима Гордія. Я намагалася знайти знайому фігуру, костюм чи автомобіль. І я побачила його. У грудях боляче стиснуло від невимовного жалю.