Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Жинь і Алтань подолали п’ятьох вартових, але побачили, що від будівлі до них наближається ще загін із двадцяти осіб.

— Ну, всіх ми вбити не зможемо, — сказав Алтань.

Жинь сумнівалася в цьому. Але вони все одно побігли далі.

Жинь позбивала ноги об бруківку. Алтань схопив її за руку й потягнув за собою.

Бруківка змінилася піском, а потім дошками. Вони опинилися в порту. Біля моря.

Їм треба було дістатися води, моря. Перепливти вузьку протоку. Спір був так близько.

«Повернися на острів. Іди в храм».

Вони дійшли до кінця дамби. І зупинилися.

Ніч освітили смолоскипи.

Здавалося, що в доках зібралася вся армія Федерації, муґенські солдати за хвилерізом, муґенські кораблі у воді. Сотні. Сотні проти двох. Шанси були не просто погані, вони були неспівмірні.

Жинь відчула, як її накриває відчай. Їй забракло повітря. Ось де все закінчиться. Останній бій спірлійців.

Алтань не відпускав її руки. З його вух цівкою стікала кров, із рота також.

— Дивися, — вказав він. — Бачиш он ту зірку? Це сузір’я Фенікса.

Вона підняла голову.

— Нехай вона тебе веде, — сказав Алтань. — Спір на південний схід звідси. Пливти доведеться довго.

— Про що ти говориш? — наполегливо сказала вона. — Ми попливемо разом. Ти поведеш мене.

Він накрив її пальці долонею. Міцно стиснув їх на якусь мить, а потім відпустив.

— Ні, — сказав він. — Я виконав свій обов’язок.

Усередині неї ворухнувся страх.

— Алтаню, ні.

Жинь не могла стримати гарячих сліз, але Алтань не дивився на неї. Він споглядав зібрану армію.

— Теардза не врятувала наш народ, — сказав він. — Я не зміг урятувати наш народ. Але був за крок.

— Алтаню, прошу…

— Тобі буде важче, — сказав Алтань. — Тобі доведеться жити з наслідками. Але ти смілива… ти найсміливіша людина, яку я будь-коли знав.

— Не кидай мене, — благала вона.

Алтань нахилився вперед і обхопив її обличчя обома руками.

На якусь химерну мить вона подумала, що він хоче її поцілувати.

Але він цього не зробив. Лише притиснувся чолом до її чола.

Жинь заплющила очі. Вона п’яніла від доторку своєї шкіри до Алтаневої. І зберегла його в пам’яті.

— Ти значно сильніша за мене, — сказав Алтань і відпустив її.

Жинь нестямно захитала головою.

— Ні, не я, це ти, ти мені потрібен…

— Хтось мусить знищити цю дослідну базу, Жинь.

Він відступив від неї. Простягнувши руки вперед, Алтань попрямував до флоту.

— Ні, — благала Жинь. — Ні!

Алтань кинувся бігти.

Військо Федерації випустило хмару стріл.

І тієї ж миті Алтань спалахнув смолоскипом.

Він покликав Фенікса — і Фенікс прийшов, огорнув, обійняв, любив, привів його назад.

Алтань став силуетом, зітканим зі світла, тінню людини. Жинь здалося, що він озирнувся на неї. Їй здалося, що вона бачила, як Алтань усміхнувся.

Здалося, що вона почула пташине ґелґотання.

Жинь побачила в полум’ї образ Май’жиннень Теардзи. Вона заплакала.

«Вогонь не дає, вогонь забирає, і забирає, і забирає».

Жинь закричала безсловесним криком. Її голос загубився у вогні.

Великий стовп полум’я вирвався з того місця, де Алтань приніс себе в жертву.

Хвиля жару розкотилася в усіх напрямках, збиваючи солдатів Федерації, наче солому. Вона вдарила Жинь немовби кулаком у сонячне сплетіння. Жинь кинулася в чорнильно-чорну воду.

Роздiл 25

Жинь пливла багато годин. Днів. Вічність. Вона пам’ятала лише початок, перший шок, коли тіло занурилось у воду. Вона подумала, що помре, бо не могла змусити власне тіло коритися, бо коли опинилася у воді, шкіру поколювало так, немовби її оббіловували заживо. Якби Жинь повернула голову, то побачила б, як горить дослідна база. То було прекрасне видовище: язики багряного й золотавого полум’я лизали її, здіймаючись у темне м’яке небо.

Спочатку Жинь пливла так, як учили в Академії, — удар із якомога меншим розмахом, щоб руки не виходили з води. Якби лучники Федерації її помітили, то неодмінно влучили б. Якщо хтось із них ще вцілів… А потім з’явилася втома. Жинь просто рухала кінцівками, щоб утриматися на плаву, продовжувати дрейфувати, не замислюючись над технікою. Її удари стали механічними, автоматичними та безформними.

Від жару Алтаня нагрілася навіть вода. Вона здавалася ванною, м’яким ліжком. Жинь повільно пливла й думала, що потонути було б не так і погано. На дні океану спокійно. Нічого не болітиме. Там не буде ані Фенікса, ані війни, взагалі нічого, лише тиша… У тих теплих темних глибинах вона б узагалі не відчувала втрати…

Але спогад, як Алтань ішов на смерть, навічно врізався їй у пам’ять, горів попереду всіх думок, свіжіших та болючіших, ніж солона вода, яка потрапляла у відкриті рани. Він командував нею з могили, навіть зараз шепотів накази. Жинь не знала, чи його голос їй просто примарився, чи він і справді був із нею, спрямовував її.

«Пливи далі, прямуй за крилами, не зупиняйся, не здавайся, продовжуй рухатися…»

Жинь навчилася не спускати очей із сузір’я Фенікса. «На південний схід. Пливи на південний схід».

Зірки стали смолоскипами, а смолоскипи — вогнем. Жинь здалося, що вона побачила свого бога.

«Я відчуваю тебе, — сказав Фенікс, розгойдуючись перед нею. — Я відчуваю твою жертву, твій біль і хочу її, принеси її мені… Ти так близько, так близько».

Жинь простягла до бога тремтливу руку, але потім у її розумі ворухнулося щось первісне, щось налякане.

«Тримайся подалі, — закричала Жінка. — Тримайся якнайдалі звідси».

«Ні, — подумала Жинь. — Тобі мене не стримати. Я вже близько».

Жинь безчуттєво пливла в чорній воді, розкинувши руки й ноги, щоб утриматися на поверхні. Вона поринала в забуття й виринала в реальність. Її дух усе ще літав. Жинь начисто втратила відчуття напрямку, вона не мала перед собою мети. Пливла туди, куди її тягло мов магнітом, мов непідконтрольною їй сутністю.

Жинь бачила видіння.

Бачила грозову хмару, схожу на людину, яка збиралася над горами, з чотирма циклонами по боках, немовби кінцівками. Коли вона вдивилася в центр цієї хмари, у відповідь на неї глянули дві осмислені плями небесної блакиті, надто яскраві, щоб бути природними, надто підступні, щоб бути кимось іншим, окрім бога.

Жинь бачила велику дамбу з чотирма ущелинами. Це була найбільша споруда в її житті. Вона спостерігала, як вода розливається в усіх напрямках, затоплюючи низини. Бачила Чаґханя і Цару — вони стояли десь на височині й споглядали, як уламки дамби зносить потоком до нового гирла річки.

Жинь проминула їх, замислившись, і раптом Чаґхань різко підняв голову.

— Алтаню? — з надією в голосі запитав Чаґхань.

Цара глянула на брата.

— Що таке?

Не звертаючи уваги на сестру, Чаґхань роззирався навколо, немовби міг бачити Жинь. Його бліді очі дивилися просто крізь неї. Він шукав те, чого вже не існувало.

— Алтаню, ти тут?

Жинь спробувала щось сказати, але не почулося й звуку. У неї не було рота. Не було тіла. Налякана, Жинь відлетіла далі, а потім порожнеча знову пройшла крізь неї. Вона не змогла б повернутися, навіть якби спробувала.

Вона пливла крізь теперішнє до минулого.

Бачила великий храм — храм із каміння та крові.

Бачила знайому жінку — високу та чарівну,