Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

- Минулої неділі вас тут не було,- сказав він.

- Я не могла прийти,- відповіла Ненсі.- Мене силоміць затримали.

- Хто?

- Той, про кого я раніше розповідала леді.

- Сподіваюсь, вас не запідозрили в тому, що ви вступили з кимось у переговори в справі, яка привела нас сюди сьогодні?

- Ні,- похитавши головою, відповіла дівчина.- Але мені не так легко піти з дому, коли він не знає, куди я йду. І того разу я не прийшла б до леді, коли б не напоїла його опієм.

- Він прокинувся до того, як ви повернулись? - спитав джентльмен.

- Ні. І ні він, ні інші не підозрюють мене.

- Добре, тепер вислухайте мене,- сказав джентльмен і примовк.

- Я слухаю,- озвалась дівчина.

- Ця юна леді,- почав джентльмен,- розповіла мені і ще декому зі своїх друзів, на яких можна звіритись, про все, що почула від вас майже два тижні тому. Я мушу визнати, що спочатку мав сумніви, чи можна цілком покластися на вас, а тепер твердо певен, що можна.

- Авжеж, можна,- палко промовила дівчина.

- Повторюю, я твердо певен цього. Аби довести, що я схильний довіряти вам, не стану приховувати від вас, що ми маємо намір настрахати цього Монкса, щоб випитати в нього таємницю, яку він знає. Але якщо… якщо нам не вдасться його спіймати,- провадив джентльмен,- або як і спіймаємо, та не зуміємо вплинути на нього тими засобами, на які розраховуємо, тоді вам доведеться виказати єврея.

- Фейгіна! - скрикнула, відсахнувшись, дівчина.

- Так, ви самі повинні будете його виказати,- мовив джентльмен.

- Я не зроблю цього! Нізащо в світі! - вигукнула дівчина.- Дарма що він сущий диявол і для мене був ще гірший за диявола. Я ніколи цього не зроблю.

- Не зробите? - перепитав джентльмен, який, здавалося, саме на таку відповідь і сподівався.

- Ніколи! - повторила дівчина.

- Але скажіть чому.

- Одна з причин,- рішуче почала дівчина,- одна з причин відома леді, і тут вона мене підтримає, я певна, бо вона дала мені слово; є й інша причина: хоч яке ганебне його життя, моє життя не краще; нас багато таких, що йшли одним шляхом, і я не зраджу тих, хто міг би - будь-хто з них - зрадити мене, але не зробив цього, хоч які вони лихі люди.

- В такому разі,- швидко промовив джентльмен, так ніби це й була мета, якої він прагнув досягти,- віддайте в мої руки Монкса і полиште його на мене.

- А що, як він викаже інших?

- Обіцяю вам, що, коли ми вирвемо у нього правдиве зізнання, на цьому діло і скінчиться. В історії короткого життя Олівера можуть виявитися обставини, які не варто буде розголошувати, а тому, докопавшись до правди, ми далі не підемо.

- А як не докопаєтесь? - спитала Ненсі.

- Тоді,- провадив джентльмен,- ми не віддамо цього Фейгіна правосуддю без вашої згоди. Гадаю, в такому випадку я зможу навести докази, що змусять вас змінити своє рішення.

- І леді теж ручиться, що так воно й буде? - запитала дівчина.

- Ручуся,- відповіла Роза.- Даю вам слово честі.

- І Монкс ніколи не знатиме, як ви про все це довідалися? - спитала Ненсі, трохи помовчавши.

- Ні, не знатиме,- запевнив її джентльмен.- Ми так усе залагодимо, що він ніколи не здогадається.

- Весь свій вік я брехала і жила серед брехунів,- помовчавши, сказала дівчина,- але вашому слову вірю.

Після того як обоє запевнили, що на них можна цілком покластися, Ненсі тихим голосом,- шпигунові важко було розібрати деякі слова,- повідомила їм назву трактиру, звідки того вечора за нею почали стежити, і розповіла, де він міститься. Судячи з того, що вона час від часу замовкала, могло здатися, ніби джентльмен похапки записує потрібні йому відомості. Докладно описавши всі прикмети того кварталу і найвигідніше місце, з якого можна спостерігати трактир, не привертаючи до себе уваги, а також повідомивши, коли саме Монкс найчастіше буває там, Ненсі на мить замислилась, немовби намагаючись чіткіше пригадати його зовнішність та манери.

- Він високий, міцної будови,- сказала дівчина,- але худорлявий, ходить, неначе скрадаючись, і безперестанно озирається через плече то в один бік, то в другий. І запам’ятайте - очі в нього глибоко посаджені, глибше, ніж у будь-кого іншого, тож досить, мабуть, і цієї прикмети, щоб упізнати його. Волосся та очі чорні, обличчя смагляве, змарніле й виснажене, хоча йому не більше як двадцять шість - двадцять вісім років; губи бліді й покусані, бо на нього часом находить таке, що він інколи навіть руки кусає собі до крові… чого це ви здригнулися? - спитала дівчина, затнувшись.

Джентльмен поквапливо відповів, що це їй здалося, й попросив говорити далі.

- Частину з того, що я вам розповіла,- сказала дівчина,- я почула од відвідувачів трактиру, про який вам казала, бо сама бачила його тільки двічі, і обидва рази він був закутаний у широкий плащ. Здається, це й усе, що я можу вам розповісти. А втім, стривайте,- додала вона.- На шиї в нього, коли він повертає голову, ви побачите під краваткою…

- Широкий червоний шрам, наче від опіку? - вигукнув джентльмен.

- Як?! Виходить, ви його знаєте? - спитала дівчина.

Юна леді аж скрикнула від подиву, якийсь час усі троє стояли мовчки, і шпигун виразно чув, як вони дихають.

- Здається, знаю,- порушивши мовчанку, сказав джентльмен.- Принаймні, наскільки можна судити з вашого опису. А там побачимо. На світі є чимало людей, навдивовижу схожих один на одного. То, може, це й не він.

Отак говорячи з удаваною байдужістю, він ступив два чи три кроки до закутка, де зачаївся шпигун, про що той здогадався, досить чітко почувши бурмотіння старого джентльмена: «Це напевне він!»

- Ви, дівчино, зробили нам велику послугу,- сказав він, повернувшись, судячи з голосу, на те місце, де стояв раніше,- і я хотів би чимось вам віддячити. Скажіть, що я можу для вас зробити?

- Нічого,- відповіла Ненсі.