Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я готова це перевірити. І… хочу сказати тобі ще одну річ… тільки не думай, що я викаблучуюсь.
— Слухаю, маленька.
— Я… — слова застрягали в горлі, і, щоб витягти їх звідтіля, не завадили б обценьки, — розумію… що легко дається, те дешево цінується, але я…
— Дано!
— Я могла б, мабуть… тобто, ти розумієш, правила гри… щоб ти мене добивався і все таке інше, але я… у мене немає ні сил, ні бажання прикидатись. Я стільки років чекала цього, я мріяла про тебе все життя. Я не знаю чому… мабуть, це твій голос. Він у тебе дивовижний. Як розплавлене срібло й ніжний оксамит. Він блищить, переливається, мов місячна доріжка, і пестить водночас. М’який на дотик, якщо так можна сказати про голос.
— Ти поетеса?
— Математик.
— Неймовірно!
— Можу довести, — на губах у Дани заграла лукава усмішка. — Тільки побажай.
— Іншим разом. Візьми, — він подав їй келих, і ледь кислуватий смак вина затанцював бульбашками в неї на язиці.
— Добре. Як накажеш. Я до чого вела… я насправді хочу тебе, але оскільки… тобто річ у тім… я, мабуть, безсоромна, та… я тебе прошу — хоч як мало означає для тебе ця пригода, не давай мені цього знати, гаразд?
Любко уважно подивився на неї, роззявив рота, аби щось сказати — Дані навіть здалося, що він хоче їй заперечити, але потім, вочевидь, роздумав, мовив: «Гаразд» і поцілував її. Раз, вдруге… відставлене вино іскрилося у своїй кришталевій в’язниці, а Дана, обіймаючи свою ожилу, незбагненну мрію, плавилася в її руках. Хтось казав їй, що пульс перевіряють, охопивши пальцями зап’ясток, та цієї миті він був у неї всюди, вона вся стала суцільним пульсом, серце робило такі поштовхи, що, здавалося, само зараз не витримає цього навантаження. Його проникнення було лагідним, ніжним і сильним водночас, і Дана здивувалася, коли він завмер, пильно вдивляючись у її лице, ніжно-рожеве, як абрикосовий цвіт.
— Що? — пошепки спитала вона.
— Ні, нічого. Просто трохи потерпи.
Дана не зрозуміла, про що він говорить, але про всяк випадок кивнула. Млість у крові не зникла від того крихітного болю, що був на початку, а навпаки, ніби підживлена ним, розлилася по всьому тілу Дани так, ніби вона містилася в теплих губах Любка. Світ заметався над нею стривоженим птахом, і вона скрикнула, коли незнайоме відчуття пронизало її з голови до ніг. Любомир видихнув: «Дано!» — так, ніби віддавав Богові душу, а потім поцілував її ще раз, вже без пристрасті, ніжно, і прошепотів:
— Чому ти не попередила мене?
— Про що? — розпухлі від поцілунків вуста ледве ворушилися.
— Люба, тобі скільки років?
— Двадцять три, — все ще не тямлячи, чого від неї хочуть, мовила Дана. — Буде в листопаді.
— І обручка на лівій руці. Ти розлучена?
— Вдова.
— Пробач.
— Та ти тут ні до чого. Цікаво, чому всі, хто вперше чує про це, починають просити вибачення? Враження таке, наче всі навколо — вбивці мого чоловіка.
— Це проста ввічливість. Вони перепрошують за те, що нагадали тобі про нього…
— Ото добра я була б жінка, якби згадувала про нього лише після чиїхось слів!
— І що ці спогади завдали тобі болю!
Дана всміхнулася.
— Людям легше вибачатися за різні дрібниці, аніж визнати справжню вину. Тому вони й роблять це з охотою.
— А твій покійний чоловік… він що, був імпотентом?
— Ні, з чого ти… — тут до неї нарешті дійшло, з чого він це взяв, і їй заціпило. — Я не хотіла б це обговорювати, — сказала вона нарешті.
Любко кивнув.
— Що ж, поговоримо про приємне. Наприклад, про твої губки. Рожеві, солодкі, як мед… Що ти з ними робиш?
— Щоранку цілуюся з ружами.
— І чому я в це вірю?
— Бо ти поет. Ви всі такі довірливі…
— А багато ти знала поетів?
— Так, як тебе, — жодного.
— Це я зрозумів.
— Любку, а чому… — Дана змовкла.
Він підбадьорливо посміхнувся.
— Що, говори?
— Чому ти розлучився з Галею?
— Ти знаєш, як її звуть?
— Про це писала преса.
— Читаєш бульварні газети?
— Тільки ті, де згадуєшся ти. То чому?
— Бо не любив її. Одружився, аби було, як у всіх, і вона не витримала перша — пішла. Крім того, я… у мене була сестра, і вона…
— Померла?
— Так. А Галя хотіла дітей.
— Не бачу зв’язку.
— Я не хочу дітей, Дано. І ніколи не захочу. Це такий біль — утрачати їх, якби ти тільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголи, що підкрадаються», після закриття браузера.