Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Любко вдавився коктейлем.

— Ну, нічого собі, — сказав він, коли відкашлявся. — Ви з усіма така відверта?

— Я сказала те, що думаю. А вам більше подобаються лицемірні, манірні ляльки?

Любомир похитав головою.

— Але ж я можу й погодитися!

— На що?

— На ніч кохання.

— Саме цього я й хотіла, — не відводячи погляду від некрасивого, але такого жаданого для неї обличчя, мовила Дана. — Інакше для чого б я все це говорила?

— Тоді я згоден.

Пауза тривала не більше миті, та Любку здалося, що минула вічність, перш ніж його таємнича незнайомка, імені якої він навіть не знав, тихо уточнила:

— А нам обов’язково чекати ночі?

— Ні, — сам не відчуваючи, як від полегшення і пристрасті перехопило дихання, вимовив він. — Ні, не обов’язково.

Дана відсунула вбік келих із недопитим вином.

— Тоді рушаймо.

На вулиці він взяв її за руку, і далі вони йшли мовчки, не обтяжені цією тишею, бо кожен думав про своє. Поет Любомир намагався проаналізувати ситуацію. Жінка, прекрасна, мов мрія, і молода, як весна, зовсім не схожа на його фанатичних прихильниць, робить йому пропозицію, від якої не можна відмовитися. Він знав, куди поведе її, як знав і те, чому він погодився, та уявлення не мав, що рухає нею. Кохання з першого погляду? Не з його мармизою! Захоплення талантом? Це не та жінка, що виказує таким чином будь-які вподобання. Що ж тоді? Він скоса, обережно глянув на неї, немов побоюючись, що від прямого погляду вона зникне, розчиниться в повітрі, але ні — вона йшла поруч, мила, зосереджена, і її довгі пальці тремтіли в його долоні.

«Я зроблю так, що ти не зможеш мене забути», — подумав він і втішено всміхнувся. Він справді хотів цього — щоб у цих очах, у цих зелених лісових хащах пам’ять про нього заблукала навіки. Він не пригадував, чи бажав ще чогось у цьому житті з такою силою.

Програміст Дана нічого не аналізувала. Вона подумки читала Сапфо.

Номер, знятий Любком у мотелі «Блудливий мандрівник» — так єхидно Дана обіграла назву «Перший подорожній» — на північній околиці Києва, був стандартно чистим і недорогим. Власне, це був усе-таки готель, там навіть висіли у ванній пухнасті халати, звісно, не нові, але випрасувані, чисті, й доки Дана приймала душ — вона хотіла, звісно, з усіх сил притулитися до коханого, але зовсім не бажала до нього липнути — Любомир замовив у номер шампанське і сир. Дана не відчувала ні незручності, ні страху, просто знала, що її час настав, що хтось на небі підсунув їй коханого під її вічно задертий вгору ніс, і знехтувати цією можливістю вона не могла. Коли Дана вийшла з душової, Любко вже сидів на ліжку, закутаний у махровий халат по саму шию, і тримав у руці келих із шампанським. Легким підняттям брів Неждана висловила своє здивування. Її халат, недбало перехоплений широким паском, сповз ледь не до талії.

— Попереджаю, я далеко не красень, — сказав Любомир кисло. Дана мала свої очі і бачила це без його підказок, та у відповідь лише повела плечем:

— Не пам’ятаю, щоб це висувалось обов’язковою умовою. Чи ти думаєш, що я сліпа? Я вже помітила, що ти не Аполлон!

— Ну що за дівчина! — Любко хотів насупитись, а натомість розсміявся. — Просто детектор брехні! А я думав, ти почнеш заперечувати, переконувати мене, що це не так, лестити…

— Ти цього хочеш?

— Я терпіти цього не можу!

— Слава Богу, а то я б негайно в тобі розчарувалася!

— Справа в тому, — пустився в пояснення Любко, — що так…

— Так робить більшість твоїх дівчат?

— Усі, крім тебе.

Дана сіла поруч із ним на ліжко і провела рукою по його шиї, пробираючись за комірець халата.

— І навіщо воно тобі? У тебе і так є все, що мені потрібно!

— Ох, люба…

— Я тут. До ваших послуг. До будь-яких послуг…

— Слухай, а як тебе все-таки звуть?

— Усе-таки? — Дана дзвінко розреготалася. — Француженки кажуть: «Із кимось переспати — це ще не привід для знайомства!» — а ми з тобою навіть і цього не встигли зробити!

— А серйозно?

— Дана. Мене звуть Дана.

— Це скорочене від «Богдана»?

— Ні, — з гіркотою, яку вона сама ненавиділа, раптом відказала дівчина. — Це скорочення від Неждана. Так у слов’ян називали небажаних дітей. Таких, які з’являлись або зарано, до шлюбу, або запізно, на порозі клімаксу.

— Це не про тебе, — прошепотів Любко. — Я завжди чекатиму тебе. Завжди бажатиму…

Дані аж дух перехопило — так хотілося розплакатись, бо за все своє авантюрне життя вона ніколи не чула нічого подібного, але плакати, сидячи поруч із чоловіком, якого ти хочеш до тремтіння