Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

її не спалить, клинок її не зітне, хоч як довго ми рубатимемо. Я з жахом замислилася, чи не слід нам було дозволити «Виклику» провалитися, чи не могла б її забрати та велика порожнеча. Але я не думала, що це вдалося би здійснити навіть таким робом. Її було надто багато. Вона могла б заповнити будь-які діри, які ми зробили б у світобудові, а її все одно залишилося б більше. Вона була Пущею — чи то Пуща була нею. Її коріння тягнулося надто глибоко.

Саркан дихав повільно й протяжно щоразу, як мав можливість вдихнути. Соля, виснажений, опустився на сходи, а його білий вогонь згас. Я дала Сарканові ще сили, та скоро впаде і він. Королева повернулася до нас. Вона не усміхалася. Її обличчя не виражало тріумфу — лише нескінченний гнів і розуміння перемоги.

За нею підвелася Кася. Вона витягнула з-за плеча Алошин меч. Змахнула.

Клинок меча врізався в королевину шию та застряг там, пройшовши до половини. Зазвучало лунке ревіння; у мене у вухах затріщали кісточки, а по всій кімнаті стемніло. Королевине обличчя застигло. Меч заходився пити, пити й пити, нескінченно спраглий; він бажав більше. Звук поступово став вищим.

Це скидалося на війну між двома нескінченними сутностями, між бездонною прірвою і текучою рікою. Ми всі стояли, завмерши, спостерігаючи та сподіваючись. Вираз королевиного обличчя не змінився. У тому місці на її шиї, де застряг меч, якесь чорне лискуче сяйво намагалося заволодіти її плоттю, розповсюджуючись від рани, наче хмарка чорнила у склянці чистої води. Вона повільно підняла руку й торкнулася рани пальцями, і трохи того ж блиску з’явилося на кінчиках її пальців. Вона опустила на нього погляд.

А тоді вона знову підняла погляд на нас із раптовою зневагою, майже хитнувши головою, ніби сказавши нам, що ми повелися по-дурному.

Вона раптово опустилася на коліна; її голова, тулуб і кінцівки засмикалися — наче в маріонетки, ниточки якої впустив ляльковод. І Сарканове полум’я негайно запалало в тілі королеви Ганни. Її коротке золотаве волосся зайнялось у димній хмарі, її шкіра почорніла та розтріскалася. Під обпаленою шкірою стало видно блідий полиск. На якусь мить мені подумалося, що це, можливо, спрацювало; можливо, меч покінчив із безсмертям королеви Пущі.

Але з цих тріщин потоками здійнялася блідо-біла курява і з ревом пронеслася повз нас — тікаючи, як королева Пущі втекла зі своєї в’язниці колись у минулому. Алошин меч і далі намагався випити її, вчепитись у струмені диму, але вони надто швидко википали, хутко тікаючи навіть від голодної хватки меча. Соля накрив голову, коли одні з них полетіли над ним, підіймаючись сходами, а другі вирвалися крізь канал для повітря; треті ж пірнали в поховальну камеру, здіймалися та зникали у тонесенькій тріщинці, крихітній щілинці у стелі, яку я не могла би помітити. Кася кинулася на дітей, закриваючи їх згори; ми із Сарканом скоцюрбилися біля стіни, затиснувши собі роти. Сутність королеви Пущі потяглася нашою шкірою масним жахом зарази, теплим смородом старого листя і плісняви.

А потім вона зникла — королева Пущі зникла.

Уже порожнє, тіло королеви Ганни негайно розкришилося, наче порохнява колода, що розпадається на попіл. Алошин меч із брязкотом упав на підлогу. Ми були самі; єдиним звуком було наше хрипке дихання. Усі живі вояки вже втекли; мертвих поглинули лози та вогонь, не залишивши нічого, крім димних привидів на білих мармурових стінах. Кася повільно сіла, а діти скупчилися біля неї. Я опустилася на підлогу, ставши на коліна, трусячись від жаху та відчаю. Біля мене лежала розкрита Марекова рука. Його обличчя пильно дивилося вгору, нічого не бачачи, посеред кімнати в оточенні обпаленого каміння та розтопленої криці.

Темний клинок розчинявся у повітрі. За мить не лишилося нічого, крім порожнього руків’я. Алошин меч був повністю використаний. А королева Пущі вижила.

Розділ 29

Ми винесли дітей з вежі на вранішнє сонце, що лилося, яскраве та неймовірне, на мовчазні рештки шести тисяч чоловік. Уже гула хмара мух, а воронння злетілося зграями; коли ми вийшли, вони зірвалися із землі та посідали на стіни, щоб зачекати, коли ми заберемось у них з дороги.

Ми пройшли повз барона в льоху; він притулився до стіни каміна, його очі були порожніми й незрячими, а під ним зібралася калюжа крові. Кася знайшла одне сонне зіл­ля у досі цілому флаконі; його тримав у руці зброєносець, який незграбно лежав мертвий поруч із бароном. Вона ще там відкрила його й дала кожному з дітей по ковтку, а вже тоді ми винесли їх назовні. Вони вже побачили більш ніж достатньо.

Тепер Сташек безвільно висів у неї на плечі, а Саркан ніс на руках Маришу, яка скрутилася калачиком. Я ледь-ледь сунула за ними, уже надто спустошена, щоб мені було зле, надто суха для сліз. Моє дихання й досі було важким і віддавало болем у грудях. Соля йшов разом зі мною, час від часу даючи мені руку, щоб допомогти подолати особливо високе нагромадження трупів у броні. Ми не полонили його — він просто пішов за нами на­зовні, плентаючись за нами зі спантеличеним виглядом як людина, котра знає, що вона не снить, але гадає, що має снити. Внизу, у льоху, він віддав Сарканові залишки свого плаща, щоб закутати маленьку принцесу.

Вежа досі ледь-ледь стояла. Підлога великої зали перетворилася на лабіринт із розбитих плит, мертвого коріння та зів’ялих лоз, які тягнулися ними, обпалені, як і королевине тіло внизу. Кілька колон обвалилося повністю. У стелі була діра, що вела до бібліотеки вгорі, і в неї частково провалився стілець. Коли ми виходили, перелізаючи через блоки та щебінь, Саркан підняв на нього очі.

Нам довелося пройти уздовж стін, які ми звели, намагаючись не пропустити Марека. Доки ми проходили крізь арки, мені сумовито шепотіли голоси старого каменю. Ми не бачили жодної живої істоти, доки не вийшли у покинутий табір. Там принаймні було кілька солдатів, які порпалися в запасах; двоє з них дременули з намету, тікаючи від нас і несучи із собою срібні чаші. Я залюбки б віддала десяток срібних чаш, аби просто почути інший смертний голос, аби мати змогу вірити, що померли не всі. Проте всі вони втекли чи сховалися від нас за наметами чи купами запасів, визираючи назовні. Ми стояли на тихому полі, а за мить я сказала, згадавши:

— Гармаші.

Вони й досі були там, кам’яний загін, відсунутий геть з дороги; їхні порожні сірі очі були спрямовані на вежу. Більшість із них постраждала не надто сильно. Ми мовчки стояли довкола них. Ні в кого з нас не вистачало сили, щоб зламати заклинання. Нарешті я потягнулася до Саркана. Він переніс Маришу на іншу руку та дозволив мені взяти