Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Один із присутніх, подібний до примари, заговорив до неї — гадаю, казав їй залишатися скільки завгодно; кивнув і, згорбившись, вийшов із гробниці крізь отвір, залишивши її. Коли він відвернувся від неї, на його обличчі було щось таке, що «Виклик» помітив навіть за стільки часу — щось холодне й рішуче.

Королева Пущі цього не бачила. Вона стояла біля кам’яної труни, розвівши над нею руки та нічого не розуміючи, як колись не розуміла Мариша. Вона не розуміла, що таке смерть. Вона пильно дивилася на синє полум’я, стежачи за тим, як воно скаче; повністю розвернулась у голій кам’яній кімнаті, оглядаючи її з неприємно враженим, збентеженим обличчям. А потім вона зупинилася та поглянула знову. Маленький отвір у стіні закладали цеглою. Її замуровували всередині гробниці.

Вона на якусь мить витріщилась, а тоді кинулася вперед і вклякла перед тим отвором, який залишився. Чоловіки вже заблокували більшість простору, бо працювали швидко; поки вони метушилися, чоловік із холодним обличчям вимовляв заклинання, з його рук із тріском виходило на цеглу, з’єднуючи її, наче розчин, синьо-сріблясте світло. Вона заперечно простягнула назовні руку. Він їй не відповів; він не глянув на її обличчя. На неї не глянув жоден із них. Вони вклали в стіну останню цеглину, запхнувши нею її руку назад у кімнату.

Усамітнившись, вона підвелася. Вона була приголомшена, розгнівана, геть спантеличена, проте вона ще не боялася. Вона підняла руку — збиралася щось зробити. Та за нею на кам’яній гробниці скакало синє полум’я. Літери з боків відбивали світло й виблискували, завершуючи дов­ге речення зі сходів. Вона крутнулась, і я змогла прочитати їх разом із нею: лишайся вічно, спочивай вічно, ніколи не рухаючись, ніколи не йдучи, — і це був не просто вірш за упокій короля. Це була не гробниця — це була тюрма. Тюрма, у якій мала сидіти вона. Вона повернулася й застукала по стіні, марно спробувала штовхнути її, проникнути пальцями у тріщини. У ній здіймався жах. Її ув’язнив камінь, холодний і нерухомий. Вони вирубали цю кімнату з коріння гір. Вона не могла вийти. Вона не могла…

Раптом королева Пущі урвала спогади. Світло «Виклику» заломилося й протекло геть камінням гробниці, наче вода. Саркан, хитаючись, відступив; я мало не впала на стіну. Ми повернулися до круглої кімнати, але королевин страх гримів об мої ребра зсередини, як птаха, що б’ється об стіни. Відрізана від сонця, відрізана від води, відрізана від повітря. І вона все одно не могла померти. Вона не померла.

Вона стояла посеред нас, лише наполовину схована за обличчям королеви Ганни, і в тому видінні вона до того ж уже не була королевою. Вона якось вирвалася. Вона здобула свободу, а потім вона… вбила їх? Вона вбила їх, та й не лише їх, а й їхніх коханих і дітей, а також усіх їхніх людей; вона зжерла їх, стала такою ж жахливою, якими були вони. Вона створила Пущу.

Вона тихо шипіла у темряві, не по-зміїному, а так, як шурхотить листя, як скриплять гілки дерева, що ворушаться на вітрі, а коли вона ступила вперед, сходами за нею спустилися рясні лози, які хапали всіх людей, котрі залишилися, за гомілки, зап’ястки й горлянки, тягнучи їх угору біля стін і стелі, розчищаючи їй шлях.

Ми із Сарканом досі силкувалися звестися на ноги. Кася стала перед нами щитом і, зберігаючи нам свободу, рубала лози, які тягнулися до нас, але інші вилися довкола неї та повзли у гробницю. Вони обвилися довкола дітей і почали тягнути їх уперед; Мариша кричала, а Сташек марно рубав по лозах, доки вони не схопили його ще й за руку. Кася зі зболеним обличчям, нездатна захистити нас усіх, зробила крок від нас до дітей.

А тоді Марек вистрибнув уперед. Він розрубав лози, а його меч заблищав по краях. Він став між королевою й дітьми та відкинув їх рукою, у якій тримав щит, назад, до безпечної поховальної камери. Він стояв перед королевою. Вона зупинилася перед ним, а він грізно промовив: «Мамо», — та кинув меч, аби схопити її за зап’ястки. Він опустив погляд на її обличчя, коли вона повільно розвернула його до нього.

— Мамо, — сказав він. — Звільніться від неї. Це Марек… це Маречек. Поверніться до мене.

Я важко піднялася біля стіни. Він палав рішучістю, жагою. Його обладунок був омитий кров’ю та овіяний димом, його обличчям тягнулась одна яскраво-червона смуга, та на якусь мить він став схожим на дитину чи, можливо, на святого, чистого від бажань. Королева ж поглянула на нього, поклала руку йому на груди та вбила його. Її пальці обернулися на шипи, гілочки та лози; вона встромила їх йому в обладунок і там ніби стиснула руку в кулак.

Якщо від королеви Ганни щось і залишилось, якийсь незначний шматочок волі, вона, можливо, використала його тоді, заради одного невеликого милосердного діяння: він помер, не знаючи, що зазнав невдачі. Його обличчя не змінилося. Його тіло легко зісковзнуло з її руки, не надто змінившись: лише в його нагруднику з’явилася дірка в тому місці, куди ввійшов її зап’ясток. Він упав на підлогу горілиць (його обладунок забряжчав об плити), досі ясноокий і впевнений, впевнений, що його почують, упевнений в тому, що він вийде переможцем. Він мав вигляд як король.

Його впевненість захопила нас усіх. На якусь мить ми всі приголомшено замовкли. Соля, вражений, зробив один вдих. Потім Кася вискочила вперед, змахнувши мечем. Королева зупинила його власним клинком. Вони стояли непорушно, тиснучи одна на одну; від клинків, що скреготіли, відлетіло, зблиснувши, кілька іскор, і королева нахилилася вперед і повільно змусила її опуститися.

Саркан говорив — читав замовляння жару та полум’я, що скочувалося з його язика, і з землі довкола королевиних ніг бризкав вогонь, жовто-червоний і палючий. Полум’я, облизуючи Касю, чорнило їй шкіру; воно з’їло обидва мечі. Касі довелося відкотитися. Королевина срібна кольчуга розтопилася й збігла з неї потоками сяючої рідини, що зібралася в калюжки на підлозі та вкрилася почорнілою скоринкою; її сорочка зайнялася жарким димним полум’ям. Але вогонь не торкався її тіла — королевині бліді кінцівки лишалися прямими та неушкодженими. Соля теж махав на неї своїм білим батогом, і полум’я з тріском синіло там, де його вогонь зустрічався з Драконовим; ця синя вогненна суміш вирувала довкола всього її тіла, намагаючись відшукати якусь слабину, знайти якийсь вхід.

Я взяла Саркана за руку; я надавала йому чарів та сили, щоб він міг і далі бити її у відповідь полум’ям. Його вогні крутилися й дерлися вгору лозами. Вояки, яких не задушили, непевним кроком тягнулися геть, повертаючись до сходів — принаймні вони тікали. До мене приходили інші заклинання, одне за іншим, але я знала, навіть не починаючи, що вони не спрацюють. Вогонь