Читати книгу - "Засвіти"

Ой забили ж тебе ляхи та в чужому краю, Ой забили ж тебе ляхи та з твоїм гетьманом, Із твоїм гетьманом, ще й паном Степаном... Орлику, сизий орлику! Орлів-братів маєш. Що старі та молодії, сам їх добре знаєш. Що старі та молодії — всі в тебе вдалися, Відімстити ж бо за тебе усі поклялися...

«Чому — Степаном? — крутиться в Сірка обур.— Адже він загинув разом із Павлом Бутом, тоді гетьманом?.. Видно, співець навмисне переінакшив ім’я для співності»,— здогадується Сірко, відчуваючи, як у грудях степлений спогад гріє і крає його. «Що ж то тепер з його вірною Горпиною та з отією співучою його донькою Маринею буде, що „співає, як соловейко, і пісні складає, пасучи гусей над Ворсклою?“» — пригадує він колись сказане покійником. Але попереду вже свіжа пісня, весела і жвава, хлюпає завзяттям у груди і наснажує, ніби й смуток отут не розливався, щойно патокою по безмежжю степів:

Гей не знав козак, та не знав Супрун, Як слави зажити... Зібрав військо, військо запорозьке Та пішов шляхту бити...—

виводить її протяжно якийсь козак, і Сірко в подумках уже підспівує йому.

— Як гадаєш, Сірку? — повертає до нього широкі засмаглі вилиці і кострубатий вус наказний гетьман Карпо Півторакожуха, порівнявшись.— Не обдурив нас анахтемів Інаєт-Гірей тим переказом через сейменів, що ногайці тепер у Валахії, а Мурадів Гусейн-паша — під Багдадом в халепі сидить?..

— Та як сказати? — тягне Сірко, втішений тим запитанням до нього,— думаю, коли досі не зустріли чогось помітного, то, мабуть, не морочить нас хан. Та й не в користь йому, ребеліанту, нас морочити,— порівняв він Велеса з чалим наказного.— Дозори запевняють, що навколо спокійно...

— Та те я чув... Солтенкові дознавачі,— вийняв Півторакожуха чорну люльку з рота,— також запевняють, що доокіл тихий,— глянув він на примовклого полковника Макара Засуху, що їхав праворуч.— Чи ти, Макаре, щось інше маєш?..

— На переказах, пане Карпе, коза вовка з’їла,— посміхнувся той у вус.— Бекети ми з паном Сірком поставили надійні,— хитнув він головою в бік Івана,— то я на них більше важу. І гасла ж я поміняв усюди передсвітом, як ти велів.

— Щось Левко мовчить з чайок,— згадав наказний, розглядаючись,— а пора б уже йому й обізватися... Я оце надумав собі,— розсміявся раптом Півторакожуха,— як смикав Левка за тупій колись... Тупій — це косичка, яку нас, бурсаків, змушували носити на голові... Попоскубли ми його, сараку, за неї, а ось же, бачите, коли нарекла його доля Левом, то таки Левом-Чорноморцем і виріс нівроку. Правдолюб неабиякий з нього, але й мороки мав з тим у бурсі. Все Овідіусом снив, а зараз, мабуть, забув і хто, і звідки він по отій Боровиці...

— Пане наказний! — піднісся навстріч співбесідникам на низькій довгогривій кобильчині сотник Мирін Кіш.— Полковник Солтенко звелів передати, що у Вітровій балці розвідники знайшли більше десяти замучених ясирниць, то питав, що робити? Може, самі під’їдете туди?..

— Ясирниць? — обвів запитливим поглядом присутніх Півторакожуха.— Веди мерщій!

Йому навздогін подався з місця і Макар Засуха. Сірко, закрутившись на Велесові, гукнув Артема, сотника в його полку, наказав пильнувати ладу в поході і, приостроживши коня, поскакав і собі за старшинами.

На витоптаному у сухотрав’ї кружку зарічника побожно стояли пошапковані козаки. Інші, затуляючи від нестерпного смороду носи, перетягали до кругу з околів недогризені рештки жіночих тіл. Тільки довгі сплутані коси, поодинокі очіпки, обривки підтичок, квітчастих запасок та сарафанних станів свідчили, що це були молодиці та дівчата — козачки та московитки...

— Маю здогад, товариство,— заговорив по чималій мовчанці неговіркий Потій Солтенко,— що людолови цілим алаєм на цих мученицях свою похіть вдовольняли, як торік ото у Дібровій балці.

— Дівчат і жінок вони рідко лишають, Потію,— завважив розважливо Півторакожуха.— Тут щось інше...

— Рідко, але коли вони були вже мертві або супротив учинили, то...

— Могли, пане Карпе, і втікати та з тічнею зустрітися,— здогадувався Засуха вслух.

— Чого б домучували, коли за ясирниць, хоч і погвалтованих, менгун можна взяти неабиякий,— докинув сумовито хтось із козаків.

— Рийте, товариство, яму,— підвів голову наказний,— погребемо їх, як посестер-великомучениць, та й у путь,— перехрестився він розмашисто.

А невдовзі над свіжонасипаною могилою з осиковим хрестом він викрикував до натовпу:

— ...І могилу цю, і долину зарічника відтепер будемо іменувати Дівочою і потомкам заповімо оте ж... Амінь, товариство!..

Вдарили в небо раптово і несподівано самопальні сальви, і луна повторила їх за буграми вилясками.

І Гнатко, ледь стримуючи плач, уявляв собі оскали то похітливих ординців, то жадібних вовчих пащек над судорожним переляком очей розтерзаних бранок, і все чомусь увижалася йому сусідська Стася з Хирівки з