Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Коли депутати вставили свої картки в пристрої для голосування на столах, всі погляди звернулися до електронного табло на стіні зали в очікуванні історичного вердикту. І раптом там висвітився результат: 346 — «за», 1 — «проти», 3 — «утрималися». Зала вибухнула шквалом оплесків.

Націонал-демократи вважали, що досягли своєї мети — незалежності України, а комуністи — що уникли катастрофи й зможуть зберегти свої позиції у новій Україні.

О 21-й годині Кравчук, на прохання Чорновола, погодився впустити до парламенту народ. Двері відчинились, і до зали ринули люди з величезним блакитно-жовтим українським прапором. Коли його розгорнули над столом президії, націонал-демократи заспівали «Ой у лузі червона калина...» — неофіційний гімн України, а також національний гімн «Ще не вмерла України...» Лук’яненко безуспішно закликав до порядку. Хвилин за десять зала нарешті заспокоїлася, і Лук’яненко сказав: «Те, за що билися й страждали багато поколінь, здійснилося. Ми нарешті маємо те, що для інших націй давно було зрозумілим, — власну державу».

Ця сцена в українському парламенті позначила завершення процесу, який тривав понад п’ять років. Коли Горбачов і його колеги ініціювали політику гласності, вони навряд чи усвідомлювали, що зрештою це приведе до відокремлення України. Проте з настанням гласності вектор української історії змінився. Гласність розірвала зачароване коло марксистської ідеології «інтернаціоналізму» й, ознайомивши українців із подробицями русифікації та штучного голодомору в Україні в 1930-х роках, допомогла також показати російсько-українські стосунки в іншому світлі. Вперше українці стали дивитися на свою країну не як на «братську республіку», а як на жертву пригноблення, і націоналізм почав відроджуватися.

Наслідком цієї переоцінки стало прагнення України до незалежності. Західна Україна, анексована Радянським Союзом на початку Другої світової війни й негайно піддана масовому терору, завжди була рішуче налаштована позбутися радянського панування. Однак у решті областей України це розвивалося поступово, мірою того, як дедалі більше людей, дезорієнтованих під впливом нової інформації крахом універсальної марксистсько-ленінської теорії, що раніше визначала їхнє життя, переживали кризу свідомості й починали інакше дивитися на колись знайомий світ.

Першою значущою подією на цьому шляху України до незалежності був установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову (НРУ) — першої політичної опозиції України. Він відбувся в Києві у вересні 1989 року.

У 1987 році в Україні почали створюватися перші незалежні громадські об’єднання, в тому числі екологічні, на кшталт «зелених», і Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, метою якого був захист рідної мови. І все ж таки атмосфера в Україні, особливо порівняно з Прибалтикою, була репресивною. Незгодних заарештовували або звільняли з роботи, газети «самвидаву» конфісковували. У грудні 1988 року у Львові міліція із собаками напала на натовп демонстрантів.

Однак у березні 1989-го в Києві група письменників, під впливом поширення національних рухів у Прибалтиці, оголосила про утворення Руху. Спочатку ця група намагалася наголошувати на своїй відданості комунізму. Її програма, опублікована в газеті «Літературна Україна», закликала до демократизації та культурної автономії, але в ній ішлося також про «керівну роль» партії та «вдосконалення соціалізму». І все ж таки члени Товариства ім. Шевченка стали поширювати на підприємствах петиції з вимогою дозволити існування цієї організації. За кілька тижнів вони зібрали сотні тисяч підписів на підтримку Руху, здебільшого в Західній Україні.

Ідея Руху здобула підтримку і в Києві, а потребу в такій організації обговорювали на українському телебаченні. На момент відкриття установчого з’їзду 8 вересня 1989 року нова організація була вже в центрі уваги всієї України.

Цей з’їзд зібрав півтори тисячі учасників, його дивилися по телебаченню по усій Україні. Промовці розповідали про штучний голод 1933 року, про русифікацію, несправедливості в соціальній системі та наслідки вибуху в Чорнобилі для довкілля України з відвертістю, нечуваною для офіційно санкціонованого публічного форуму. Хоча промовці намагалися створити враження, нібито вони пропонують реформи, а отже, зацікавлені в збереженні комуністичної системи, насправді це був прихований заколот. Наприкінці першого дня роботи з’їзду представник Народного фронту Латвії підвівся і сказав: «Ми всі йдемо в одному напрямку — в напрямку повалення комуністичної диктатури та створення багатопартійної системи». Зала вибухнула оплесками.

Дивлячись на делегатів, що зібралися на з’їзд Народного руху до актової зали Київського політехнічного інституту, Мирослав Попович, голова Київського відділення Руху, відчував себе свідком загальнонаціональних зборів України. Ще ніколи йому не доводилося бути учасником заходу, де стільки різних людей — козаки, православні священики, шахтарі, кримські татари, партійні чиновники — висловлювались би так вільно.

Увесь день учасники з’їзду обговорювали стан довкілля України, вибори до Верховної Ради, питання державної мови в Україні, національної символіки та етнічних відносин, включно з антисемітизмом (який було засуджено), а після цього перейшли до проблеми політичного контролю в республіці. Лук’яненко сказав: «Наша історія — це історія окупацій, але найбільше ми постраждали від росіян. Тому нашою метою має бути вихід із СРСР». Інший делегат, Сергій Конєв, закликав «покласти край царюванню політичних динозаврів». Він сказав, що Володимира Щербицького, лідера комуністів України, треба віддати під суд за ядерну катастрофу в Чорнобилі: «Не може бути мови про реформи в Україні, поки злочинці, відповідальні за Чорнобиль, залишаються при владі».

Спостерігаючи за з’їздом зі свого місця на сцені, де розташовувалися члени проводу НРУ, Мирослав Попович упевнився, що національне відродження розпочалося.

Впродовж багатьох років він працював в Інституті філософії в Києві, писав праці з філософії науки та математичної логіки. Одна із його книжок називалася «Логіка і наукове пізнання», це було роз’яснення наукового логічного мислення для широкого загалу. Рукопис книжки не містив жодної цитати з творів Маркса чи Леніна; коли була готова перша коректура, Поповичу стали погрожувати звільненням за «політичну короткозорість» і примусили додати цитати. Згодом він організував наукову конференцію і був звинувачений представником ЦК у «грубих методологічних помилках». Як з’ясувалося, Попович не вмістив на початку брошури з матеріалами конференції якоїсь цитати із доповіді Брежнєва. Навіть після того, як Горбачов заговорив про потребу в змінах і почав вживати терміни «гласність» і «перебудова», Поповичу здавалося, що Щербицький опирається реформам в Україні. Тоді як центральні радянські газети ставали вільніші й відвертіші, в Україні не відбувалось ані лібералізації преси, ні якихось змін у вищому керівництві.

Однак після катастрофи 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС ситуація стала змінюватися.

Увечері 27 квітня Попович зустрів у вестибюлі інституту співробітницю, яка виглядала наляканою і захеканою. «Ви чули новини? — спитала вона. — На Чорнобильській АЕС сталася аварія».

«Ви знаєте, що саме трапилося?» — спитав Мирослав Попович.

«Не знаю, але чула — щось серйозне».

Попович поїхав додому й