Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

відчув, що між ними виникло щось подібне до довіри і симпатії. Обоє були відщепенці в своєму світі, до того ж, у них був спільний опонент — Люди. І нехай вони були з різними іменами, з різних країн і континентів, проте їх об’єднувала їхня нормальність, як і цих двох їхня… неординарність. І тут Нік згадав, що досі так і не познайомився зі своєю співрозмовницею. Звичайна неуважність — він постійно забував запитувати імена людей. Можливо тому, що вони були для нього порожніми звуками, вони не розкривали ані їх характеру, ані життєвих цінностей. У нього був цілий арсенал знайомих, з якими він спілкувався роками, проте, не мав уяви як їх звати. Він підвівся і простягнув розпростерту долоню:

— Вибачте, не представився. Нік. Нік Арні.

Нік розумів, що знайомство після півгодинної розмови виглядає досить кумедно, але повороту, який відбувся після цього, аж ніяк не очікував. Кутики губ дівчини лукаво піднялися.

— Я знаю, — мовила вона. — Ти ж мені снився, — і ніби нічого надзвичайного не сталося, додала, — А я тобі не снилася раніше?

— Як? Ви? Та що це таке? — фрази переплуталися у Ніковій голові.

— Ну, гаразд, припустимо, що я тобі не снилася. Таке цілком можливо. Ніде не сказано, що я зобов’язана снитися тим, хто сниться мені, адже так?

— Це якась нісенітниця. Пардон, але я зовсім нічого не розумію, пані…

— Арніка. Так як так сталося, що вас врешті залишили в спокої?

Нік перевів подих і подумав «А зрештою чому дивуватися? В моєму житті вже давно відбувається щось незрозуміле. Ось і ця зустріч». Він відкинувся на спинку стільця і розслабився.

— Я обманув їх. — зітхнув Нік. — Я сказав їм те, що вони від мене хотіли.

І Нік розповів Арніці історію, яку до цього розповідав десятки раз у слідчих органах, шпиталях, загсах, розповідав родичам і знайомим. Але вперше за весь час його слухали уважно без тіні іронії і недовіри.

Півроку тому він приїхав сюди з братом Реном, аби відпочити від завалів на роботі. В той час Рен займався розробкою нової Інтернет-програми. Бізнес його йшов вгору, але працювати нерідко доводилося вдень і вночі. Про власну роботу Нік вирішив за краще промовчати. Траплялося Рен засинав перед монітором комп’ютера і Нікові доводилося будити його. Саме Рен наполіг на цій подорожі. За тиждень до неї він скаржився, що надто втомився і хоче відійти від справ, був якийсь нервовий, здавалось, чогось очікував.

Нік завжди вважав, що йому пощастило з братом.

В початкових класах вони часто розігрували однокласників і вчителів, адже були настільки схожі, що їх легко плутати.

Втім, подібність їхня була лише зовнішньою. Нік ще змалечку замкнутий, серйозний, завжди зосереджений. Рен навпаки — веселун, душа компанії. Уже до 20 років він змінив трьох подруг, а Нік все ще парубкував. Проте, разом вони доповнювали одне одного, створювали якийсь неперевершений образ бездоганного хлопця. В той час як поодинці здавалися неповними, немовби половинчатими.

Саме Рен (він завжди був ініціатором їхніх подорожей) купив в турагенстві ту злощасну путівку на Цейлон. В той рік цей напрямок став несподівано популярним. Прямих рейсів на острів не було і їм довелося летіти 10 годин з двома пересадками в Дубаї та Делі.

Відпочинок вдався на славу. Рен закрутив роман з місцевою індіанкою. Він розповідав їй про Європу, вчив плавати та водити автомобіль. Нік вивчав місцевий діалект індійської, записував легенди та міфи і читав тутешню англомовну пресу.

… Це сталося в останній день відпочинку на острові. Увечері о 23-й їхній літак відлітав до Києва. Несподівано по англомовному телеканалу передали штормове попередження. За півгодини мав прибути їхній автобус і вони, стурбовані повідомленням, завчасно закрили двері, здали ключ і вийшли за територію готелю. Але тут Нік згадав, що на поличці забув портмоне з картками і документами. Він повернувся і Лейла, яка тепер його не пам’ятала, відкрила зданий номер і повернула забуте.

Все це відібрало 4–5 хвилин, але за цей час погода різко змінилася. Налетів шквальний вітер, який пригнав темно-синю хмару, розпочалася злива. Дощ лив суцільною стіною, крізь яку важко було пробиратися.

І все ж Нік якось дістався до зупинки, але там нікого не знайшов.

— Я стояв посеред вулиці в цілковитій розгубленості. Навколо метушились мокрі цейлонці. Торговці пробігали з целофановими плівками, якими вкутували апельсини, банани і папайю, показували руками на хмару і щось голосно лементували, перекрикуючи плескіт води. З торговцями змішувалися слони та їх погоничі, працівниці банків, лікарень і ресторанів у довгих строкатих сарі, що бігли під дощем по кісточки у воді і тук-туки, наповнені переляканими туристами, що мчали по калюжам, обливаючи подорожніх брудною водою.

Серед всього цього безладу я ледве не втратив себе. Зрештою додумався передзвонити братові. Набрав його номер, але у відповідь почув жіночий голос. Незнайомка говорила на місцевому діалекті. Глянув на годинник — до відправлення літака лишалося 4 з половиною години. Це неймовірно мало як для відстані, яку потрібно подолати до літовища в Коломбо, адже тут їздять так повільно! Невже автобус пройшов, доки я бігав за портмоне, невже Рен поїхав без мене? Це здавалося неймовірним. Час спливав, потрібно було щось вирішувати…

Врешті я спинив таксі і попрохав довезти мене до аеропорту. Пощастило лише з третьої спроби. Два попередні водії тицяли пальцями в небо і хитали головами. Дорогою я ще раз набрав братів телефон — результат той самий. Я міркував так: «Рен знає про час відправлення літака, у нього є квиток і напевно він вже в аеропорту, або ось-ось буде там».

Проте в аеропорту брата не виявилося, рейс наш через негоду відклали на 2 години. Я панікував, звернувся до співробітників літовища і ми разом відстежили кожного пасажира, що сідав на літак. Але Рена серед них не виявилося.

Я був шокований, в голові роїлось сотні думок. Я відмовився від польоту, здав квиток