Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Співробітники літовища мене просили не нервувати і запевняли що Рена ось-ось знайдуть, що це якесь прикре непорозуміння, що я можу безкоштовно жити в транзитному готелі доки його розшукують, але я їм не довіряв. У цій країні все робиться так повільно!

Пошуки не дали жодних результатів. Ні цього дня, ні наступного, ні через день — жодних новин про Рена. Зрештою мене таки вмовили полетіти додому. Не маючи ні найменшої уяви, що робити далі я підіймався трапом літака.

Опинившись на батьківщині, я одразу ж розпочав пошуки турфірми, яка продала нам квитки. Однак, її, за вказаною адресою, не виявилося.

В цьому не було б нічого дивного, адже турфірми зникають як і з’являються, мов гриби після дощу, але у всіх доступних мені документах значилося, що за такою адресою ніколи не було турфірми, що вже рік тут знаходився бутік брендовго одягу, до цього знаходився продуктовий магазин, а ще раніше ательє… Словом зачепиться ні за що.

Я подався до офісу, де працював Рен і запитав у секретарки чи немає від нього якихось повідомлень. А вона відповіла, що не знає про кого йдеться. Чорт зна що! На роботі Рена кожна собака знала. Можливо за час його відпустки змінили секретарку? Я не відступив і записався на прийом до директора фірми пана Ропопоскі, про якого Рен мені багато розповідав. Але пан Ропопоскі підтвердив слова секретарки — на його фірмі мій брат ніколи не працював. Що ж це виходить? Не міг же Рен приховувати від мене своє справжнє місце роботи?! Та й навіщо? Я вирішив, що Ропопоскі спільник викрадачів мого брата.

Геть збитий з пантелику, я зв’язався з останньою подружкою Рена — Тоді Лізеблой. Вже хто хто, а Тоді не могла не знати брата — вони зустрічалися 8 місяців! Я чудово пам’ятав, де вона живе, бо ми з Реном гостювали у неї кілька раз. Я йшов до неї, як до останньої надії, не звихнувся ж я врешті-решт!

Тоді я зустрів біля будинку з коляскою, в якій спало немовля. Моя розмова з нею не увінчалась успіхом. Вона заявила, що бачить мене вперше. Коли ж я став говорити про Рена, злякалась і так різко замотала головою, що мені здалося — вона зараз відірветься.

Тоді запевняла, що ніякого Рена ніколи не знала і вже 7 місяців як заміжня, чоловік її працює менеджером місцевого готелю, і вона два тижні тому від нього народила сина. Я вирішив, що Тоді крутила роман одночасно з Реном і тим менеджером і навіть приховала від брата своє одруження. Тепер вона злякалась, що я розповім усе її чоловіку і ні за що не зізнається, що знала Рена.

Ще кілька тижнів я був у повній безпорадності і не мав уяви, що робити далі. Я слухав радіо, дивився новини, читав газети в надії дізнатись хоч щось про брата, або про подібні випадки в житті інших людей. Але все було марно. Хтось викрав Рена, ліквідував усі сліди його існування та ще й залякав усіх, хто його знав.

До речі, про паспорт. Вперше після подорожі я взяв його до рук десь за тиждень і тоді ж виявив, що віза Цейлону, поставлена на кордоні — зникла. Сторінка, на якій вона стояла була чистою. На решті ж сторінок стояли візи усіх країн, де я бував раніше.

Мабуть будь-хто на моєму місці засумнівався б в реальності існування Рена. Але тільки не я. Чим сильніше мені намагалися втовкмачити, що його не було, тим міцнішало моє переконання в протилежному.

Нарешті я наважився на Вчинок. Я поїхав в Городніцу, де жила моя мати. Наші стосунки відзначались напруженістю. Вона завжди була норовлива, а з часом стала навіть істерична.

Коли я зайшов у двір, вона сиділа на ослінці і годувала курей кукурудзою. Мати швидко лущила старі качани металевою машинкою і зернини фонтаном розліталось в різні боки, кури підхоплювали їх ще в повітрі і голосно цокотіли. Сказати, що вона не зраділа моїй появі — не сказати нічого. Вона розлютилась, запитала що я тут забув, потім обізвала мене «таким само дурисвітом, як і мій батько». Але врешті заспокоїлась і погодилась мене вислухати.

— Я не надовго, — мовив я одразу.

— Ясний перець. Коли це ти приїздив до мене надовго? Та ще й без подарунку.

Я зітхнув. Розмова починалась, як завжди.

— Рен пропав, — мовив я, — Ми були з ним на Цейлоні, потім почалась буря і він зник. Його ніде немає.

Очі матері робилися все більші і зліші, доки я говорив. А коли зрештою змовк, вона заломила руки і вигукнула.

— У тебе знову приступ! Треба кликати лікаря! Скільки раз тобі повторювати: у тебе ніколи не було брата! Ти сам собі його вигадав! Ти змалечку допікав мене цим братом і тепер не даєш спокою! Кажу тобі: у мене ніколи не було дітей, окрім тебе.

Так говорила моя мати, але я то чудово пам’ятав, як вона возилася зі мною і Реном в дитинстві, як сварила нас, коли ми допізна грались на вулиці і по темному повертались додому.

Я стояв і думав: яка безглузда історія і як я міг у все це вплутатись! Якщо так піде далі, я перестану вірити у власне існування і втрачу рештки здорового глузду.

Мати зробила найгірше, що могла — натравила на мене лікарів. Знаєте, після того як ці психопати — судді з лікарями — відчепилися від мене, я провів власне розслідування і дещо таки з’ясував. У лікарняній карточці моєї матері значилося, що через рік після мене вона народила мертвого хлопчика. Батько, який на той час жив вже окремо від матері з молодою моделлю, підтвердив цей факт, але сказав, що мені ніколи про нього не розповідали, щоб не травмувати психіку.