Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

що зранку 31 серпня денікінці почали переправлятися човнами через Дніпро, а головні їх сили зосереджувалися біля мостів. У цій ситуації, що вимагала чіткої координації дій, зі Штабу Головного отамана надійшов черговий, суперечливий за своїм змістом, наказ: українські війська повинні були «обсадити» головні об'єкти міста, але при виникненні непорозумінь та конфліктів з денікінцями їм заборонялося вдаватися до зброї (у документі це звучало так: «обсадити, але не стріляти»).

На наступні запити польових командирів послідували додаткові роз'яснення про те, що частини денікінців слід зупиняти та вступати з ними у переговори «для з'ясування ситуації». Отже, залишилася нез'ясованою головна проблема: як діяти у випадку, якщо новий противник вдасться до силових заходів.

У доволі численній історико-мемуарній літературі українського зарубіжжя, присвяченій київському походу, чимало зусиль потрачено для з'ясування проблеми, яким чином денікінці ввійшли до міста, оволоділи ним, зокрема, через якій міст вони пройшли, хто саме їх пропустив тощо. Хоча наводилися дуже суперечливі свідчення, які живили невщухаючі гострі дискусії[787], однак насправді порушене питання не є головним, а похідним: безглузда здача столиці стала багато в чому логічним наслідком загальної військово-політичної стратегії. Начебто, у відповідь на нього в наддніпрянських урядових колах зародилася й усталилася теза про «зраду галичан», яка згодом посилено тиражувалася.

Спираючись на доступні матеріали, важко дати точну інтерпретацію згаданих подій (архівних матеріалів майже не збереглося), але можна, принаймні, спростувати деякі вади у їхньому висвітленні. Питання, через який саме міст потрапили денікінці до Києва для загального перебігу подій не має принципового значення, бо, виконуючи згаданий наказ «обсадати, але не стріляти» українські вояки не могли чинити білогвардійцям збройного опору. Імовірно, що ситуація могла скластися зовсім по-іншому, якби цього наказу не було. Це, зокрема, може підтвердити хоч і поодинокий, проте достатньо красномовний факт готовності галицької залоги на чолі із сотником І. Подюком, який ще не знав про відоме розпорядження, боронити Ланцюговий міст збройними засобами. Тому білогвардійці через нього не пройшли[788].

Гіпотетично неважко припустити, що денікінці взяли б Київ і в будь-якому іншому випадку (вибили б з нього хоч червоних, хоч українські армії) — настільки переконливою була їх перевага на загальному театрі воєнних дій. Цей момент також слід враховувати, свідомо обмежуючи емоційну розпуку, яка взагалі-то серйозного логічного продовження щодо конструктивної лінії поведінки українських сил, хоча б на перші дні вересня 1919 р., не мала.

Значний вплив на розвиток подій в українській столиці мало цивільне населення, серед якого переважали проросійські орієнтації. Перебування в місті української та білогвардійської армій зумовило стихійний вибух двох демонстрацій, які таким чином виказували військовикам свою підтримку. Одна з них, рухаючись під трикольоровими прапорами та співаючи «Боже, царя храни!», наповнювала вулиці транспарантами на кшталт: «Киев русский город!», «Русь великая и неделимая!» і т. ін. Друга була менш чисельною (цього «незручного», однак об'єктивного факту не хоче визнавати багато істориків), вона, ніби протистоячи першій, вигукувала «Слава Україні!», «Слава воякам-галичинам!», «Хай живе отаман Петлюра!» тощо.

Мемуаристи докладно переповідають історичну унікальність військово-політичної ситуації та психологічної атмосфери, що 31 серпня склалася на Хрещатику, де зібралася стотисячна юрба народу. Картина насправді вражаюча: серед натовпу верхи, на підводах, пішим маршем «гордо дифілювали… озброєні різного роду повстанці і денікінці та українські війська». На хвилі загального піднесення непримиримі вороги виступали в очах людської маси як герої, тому «всіх їх однаково кияни вітали як своїх спасителів». У безмежному людському морі привертає до себе увагу «бідна старенька жінка, що мовчки і без сліз, давлячи свої почування, зсунулася на коліна і раз по раз підносила свої руки до неба…» Вона дякувала Богові, що дочекалася таки світлого дня — відновлення української влади. З другого боку, кидаються ввічі пихаті денікінці, які у відповідь на намагання українських вояків зупинити їхнє пересування, нахабно заявляють: «Ми нє ідьом, нас народ нєсьот»1 та ін.

Тим часом, почала змінюватися. І змінювалася вона аж ніяк не на клристь українськлгл війська. Кількість білих солдатів неухильно зростала, і вони почали «розтікатися» по вьому місту. Українські вояки не могли нічого вдіяти, хоча і робили спроби не випустити з під свого контролю ключові пункти. Надійшли повідомлення, що лобровольці приступили до роззброєння галицьких загонів. Тривога дедалі наростала. Здавалося, ось-ось вибухнуть збройні конфлікти… За таких обставин, пополудні 31 серпня, відбулися переговори між представником III галицького корпусу сотником Вернішем та командантом денікінської бригади полковником Штесселем. Їх наслідком стала домовленість про припинення пересування українських та денікінських військ по місту та обопільне утримання від усіляких силових дій, доки не зустрінуться представники вищого командування[789]. Того ж дня близько 16 години у приміщенні Думи відбулися переговори між українською та денікінською делегаціями, які очолювали ген. Кравс і полк. Микитка та, відповідно, ген. Штакельберґ. Досягнуті між ними домовленості зводилися до наступного: на будинку Думи поруч з українським має бути вивішений російський трикольоровий прапор; денікінські війська відходять за демаркаційну лінію, якою служить Дніпро; подальші переговори будуть вестися з ген. Брєдовим, що є найвищою посадовою особою Добрармії у Києві[790].

Ситуація нетривкого двовладдя, що склалася в Києві, була схожою на порохівницю, де навіть найменшої випадкової іскри могло вистачити для того, щоб змінити поступ історії. Відразу після того як О. Станімір, виконуючи наказ, вивісив на приміщені Думи російський прапор поруч з українським, з натовпу залунали вигуки: «Геть галичан-зрадників!» Але промова знаного сотника про те, що Галицька армія кров'ю зросила шлях зі Львова до Києва, за його ж словами, «миттєво змінила настрої», її знову почали вітати[791].

Проте незабаром на площі перед Думою з'явився кінний загін ген. Сальського. За його наказом російський прапор здерли і кинули у натовп. Із суперечливих свідчень істориків-мемуаристів важко з'ясувати, хто розпочав (чи спровокував) стрілянину: козаки- запорожці чи «переодягнені більшовики».

Реальним фактом стало те, що багатотисячна юрба панічно кинулася у розтіч. В умовах загального хаосу галицькі частини почали витіснятися з центра міста та контрольованих ними стратегічно важливих пунктів. Намагання стрільців відкрити вогонь по денікінцях стримувалися офіцерами. Надвечір 31 серпня був роззброєний штаб II галицького корпусу, а також його підрозділи, що займали опорні пункти столиці[792]. Головним наслідком цих подій стало те, що значно чисельніші українські війська без бою, без будь-якого спротиву, фактично добровільно віддали Київ трьом денікінським полкам.

Хід подій, вірогідно, міг переломити А. Кравс, віддавши наказ чинити збройний опір, але він сам сподівався на порозуміння з А. Денікіним. В ніч з 31 серпня на 1 вересня 1919 р. генерали А. Кравс і Брєдов уклали