Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

армійську групу А. Кравса відразу спрямувати на штурм столиці, він наказав очікувати приєднання до неї I галицького корпусу, який після захоплення Бердичева був втягнутий у важкі бої та знаходився на відстані 100 км від столиці. Таке невиправдане зволікання доволі ефективно використало командування Червоної армії, яке стягнуло до Києва 20-тисячний військовий загін під командою колишнього царського генерала Солодуба. Приборкавши страйк залізничників, більшовики встигли вивезти зі столиці основну частину матеріальних ресурсів. Навколо Києва було створено два оборонних кільця — перший мав довжину 90 км і тягнувся від Козина на захід до устя р. Ірпінь і повертав назад до Дніпра; другий, вужчий, мав довжину 40 км. На роботи по зведенню укріплень було залучено десятки тисяч місцевих жителів. Розташування цих кілець відповідало характерові залізничних шляхів довкола Києва; переміщення по них десятків панцерників перетворювало столицю у міцний бастіон1. Отже, справа здобуття Києва ставала значно важчою, ніж раніше, коли навіть без I галицького корпусу українські війська мали вдвічі більші сили, ніж більшовицька залога.

У той же час, незважаючи на дошкульні удари повстанських загонів з тилу, до Києва швидко наближалася Добровольча армія. Перший конфлікт між нею і українськими частинами виник

28 серпня на станції Рокитно. Білогвардійський офіцер відмовлявся вести переговори із керівництвом Запорізької групи, заявляючи, що С. Петлюра є «тільки бандит», він ультимативно вимагав вивести війська з Білої Церкви і Фастова. Тоді зі штабу III галицького корпусу було направлено сотника Купчака для ведення переговорів з генералом Білозерцевим, який стверджував, що не знав про розташування тут галицьких частин, а лише виконував наказ щодо ліквідації повстанських загонів Ангела та Зеленого, які діяли у цьому районі. В результаті між українськими та білогвардійськими військами була встановлена демаркаційна лінія, що проходила через Білу Церкву і Трипілля. Таку угоду спішно затвердив Штаб Головного отамана[779]. Проте цей локальний епізод мав далекосяжніші наслідки, бо посилював серед українського командування переконання про можливість угоди з А. Денікіним. Відтак добровольчі війська зайняли Пирятин і почали реально загрожувати Києву.

Суть розробленого А. Кравсом плану штурму столиці полягала в одночасному виступі трьох ударних груп, які за підтримки повстанських загонів наносили комбіновані удари з центру, флангів і тилу. З прибуттям 28 серпня I галицького корпусу загальна чисельність українських частин зросла до 40 тис. крісів, 2 тис. шабель, 41 гармати. Загін отамана Зеленого (3 тис. крісів) мав прикривати їх правий фланг біля Трипілля, а група отамана Ангела у разі потреби повинна була стримувати денікінців під Білою Церквою[780].

Через згадувані вище зволікання української сторони співвідношення сил на підступах до Києва змінювалося на користь Червоної армії, тому її командування вдалося до превентивного удару. Пополудні 28 серпня війська 12-ї армії несподіваним ударом вибили Запорізьку групу зі щойно зайнятого району біля Василькова. Таким чином, вона не змогла підтримати запланований на ранок

29 серпня наступ 2-ї галицької бригади, яка, зазнавши втрат, також була змушена відійти. Але ввечері того ж дня, завдяки надісланій допомозі, українським військам вдалося виправити ситуацію і зайняти визначені їм позиції на підступах до Києва[781].

Удосвіта 30 серпня 1919 р. розпочався вирішальний штурм української столиці. Учасники подій досить яскраво передають величезне прагнення до перемоги та небачене морально-психологічне піднесення, які опанували українським вояцтвом: «Перли наосліп, п'яні побідою, злегковаживши чи забувши про найконечніші засоби охорони»[782]; «небезпека війни і всі можливі перепони перестали для них (вояків. — Авт.) існувати»[783]. Загальну атмосферу цієї події також образно змальовують ліричні рядки Романа Купчинського: «Немов би хтось всесильний зробив з небесної дзвін, розколихав його і вдарив… Галицька армія, що в подертих черевиках перейшла Збруч, дійшла до Києва боса, але побідна, обдерта, здисциплінована, скривавлена, але бадьора… Наддніпрянська армія… дійшла до Києва здорова і обновлена… Через Київ до Львова! — лунало по галицтких полках. Через Київ до самостійності — гомоніло по наддніпрянських»3.

Українські війська просувалися вперед щільною лавою у формі півмісяця. В полудень розгорілися жорстокі бої на передмістях Крюківщина, Жуляни, Віта, Гатне, Хутір Монастирський, Пост- Волинський. Головним засобом впертої оборони противника стали обладнані за останнім словом військової техніки панцерники «Коммунист», «Троцкий — Ленин», «III Интернационал», «Новоград- Волынский» та ін.4. Але більшовицькі загони не могли стримати напору українського війська, тому, запобігаючи можливому оточенню, були змушені залишити Київ. Надвечір 30 серпня до столиці ввійшли передові частини групи генерала А. Кравса.

Здобуття Києва об'єднаною українською армією багато дослідників і мемуаристів оцінюють як один із апогеїв Української революції, найбільший успіх соборницьких зусиль, а відтак швидку втрату столиці — як найприкрішу, найчорнішу їх трагедію.

Ця хрестоматійно відома історична подія широко відображена в літературі, проте їй даються різні, часто суперечливі інтерпретації. Виходячи з цього, крім загального військово-політичного становища важливо з'ясувати суто технічний бік справи: як могло статися, що перемогою, щедро скропленою українською кров'ю, скористалися ворожі до української державності чинники?

Передусім слід відзначити, що поширена версія, начебто галицькі корпуси та війська денікінського генерала Брєдова «одночасно» вступили до Києва, не відповідають дійсності. Аналіз доступних матеріалів, зокрема й мемуарів А. Денікіна, які стали основою для подібних домислів[784], дозволяє стверджувати, що українські частини принаймні на півдоби раніше ввійшли до Києва, отже, саме вони фактично заволоділи містом.

У висвітленні подальших подій в історико-мемуарній літературі одну з версій — «наддніпрянську» — іноді називають «офіційною», бо вона випливає з висновків розслідування урядом УНР справи про здачу Києва[785]. Друга — «галицька» — сформувалася на основі свідчень учасників тих подій і, вочевидь, не позбавлена внутрішніх суперечностей2.

Гадається, при виробленні принципового, виваженого підходу до оцінки справді непростого історичного епізоду варто враховувати всю суму відомих фактів і неупереджено їх зіставити, поєднати, щоб одержати якомога об'єктивнішу картину.

Передусім варто звернути увагу на зауваження мемуариста О. Станіміра, що «стан наступального психозу» відразу після вступу українських військ до Києва змінився на «стан приголомшення успіхами», військовиків охопила нічим невиправдана «безпечність», бо до міста навіть не стягнули штабних й інтендантських структур[786]. Основною турботою командування стало виконання отриманого близько дев'ятої години вечора 30 серпня наказу про підготовку парадного в'їзду до столиці Головного отамана С. Петлюри, який мав відбутися наступного дня. Таким чином, його головна увага була прикута до формування з кращих підрозділів парадної бригади, яку на ранок відправили до центрального вокзалу. За таких умов наступні накази про зайняття пошти, телеграфу, заводу «Арсенал», Міської думи та інших важливих об'єктів виконувалися недбало, для забезпечення їхньої охорони відрядили незначні сили.

Проте й парад довелося відмінити у зв'язку з тим,