Читати книгу - "Людолови Том 1"

— Ой, які там маграми! — гихенько скрикувала вона, підштовхнула куцанчика-Меметку. — Дивись: навіть в тіточки Джевгер нема такої розкоші!

Але хлопчика цікавило інше:

— О Субане!.. Який пиріг! З рижем і родзинками! А баклава!.. Я скажу татові, хай дадуть нам хоч скибочку.

— Не можна, — відтягала його Субан. — Нам потім дадуть усього. Тіточка Шафіге не дозволяє.

— Тобі не можна, бо ти — дівчина. А я — чоловік, мені можна.

І маленький пустун влетів до оди, де урочисто курили свати, розклавши на міндері принесені подарунки.

— Татуню! Ми з Субан теж хочемо святкувати! Дай нам солодкого пирога і баклави! — дзвінко крикнув він, поки Субан сором'язливо ховалася за дверима.

— А, маленький господарю! Здрастуй, — всміхнувся старий сват. — Не можна пустувати під час заручин. А йди-но краще сюди і будь поважною людиною.

Суворі старечі очі блимали тепло і ніжно у тонкому павутинні зморщок.

— Меметко, іди до жінок! Ти ще маленький, щоб сидіти з почесними гостями, — суворо наказав Ахмет, коли старий Омер обдарував хлопчика горіхами у меду.

Меметка надувся і вийшов до галерейки, облизуючи солодкий горіх. Там чекала на нього Субан, ковтаючи слинки.

— Що тобі дали? — кинула вона до хлопчика.

— Горіхів з медом. Смачних, — поважно пояснив Мемет. — Ось покуштуй. Тільки не багато відкусуй, — попередив він, злякавшись власної щедрості.

І поки діти їли цукровані горіхи, свати оглядали подарунки нареченої і, за звичаєм, намагалися знайти в нихрізні недоліки.

— Рушник, здається, короткий, — казав один із сватів, не знаючи, до чого причепитися.

— Мабуть, і сорочка не на зріст Ібрагіма, — нерішуче відгукнувся другий.

Але старому Омерові стало соромно.

— А все ж, хоч і вимагає звичай ганьбити подарунки, треба сказати, що геть у всьому Чабан-Таші не знайдеться кращого вишивання, — щиро вирвалося у нього.

І, пускаючи під стелю клуби запашного диму, мовчки хитнули головами свати, милуючись роботою нареченої.

— І зрозуміє Ібрагім, що лежить до нього серце дівоче, побачивши цей візерунок, — додав старий сват, помітивши білий рукав за гратами галерейки.

Випивши каву і заївши халвою і солодкими пирогами, свати погомоніли трохи про врожай і про франкські вітрильники на каффському рейді, потім підвелися з м'яких міндерів.

Тепер, за звичаєм, хтось з чоловіків, родичів нареченої, мусив віднести Ібрагімові її подарунки. Але Медже була сирота. Старші брати загинули в морі разом з Халілевою шхуною, і залишився тільки Ахмет з маленьким Меметком.

— Меметко, — впіймала Медже хлопчика, що облизував липкі пальці. — Хочеш, щоб тебе добре почастували? Віднеси Ібрагімові мої подарунки. Скажи, що ти єдиний чоловік у саклі, крім Aхметa. Вони тобі щось подарують.

Меметкові дух забило від радості. Хотілося підстрибнути, завищати, перекрутитися через голову, але, розуміючи, яке це почесне доручення, Меметка тільки зашарівся і відповів поважно:

— Добре. Тільки відпусти мене завтра у гори збивати з Алі та Якубом мигдаль.

— Відпущу, якщо ти нічого не попсуєш і не забрудниш моєї роботи, — хвилюючись, згодилася Медже.

— Кажу, що все буде гаразд, — так воно й буде, — поважно відповів хлопчик, скидаючи стару сорочку.

Свати здивовано перезирнулися, побачивши Меметку в новій сорочці, сап'янових чобітках і срібному поясі.

— Ти чого причепурився? — спитав сивобородий Омер. — Чи то задумав і собі свататись?

— Я понесу до Ібрагіма подарунки Медже. Я її родич, і я чоловік, — серйозно пояснив хлопчик.

Свати розсміялися. Хлопчик ображено насупився і мовчки взяв піднос.

— Дивись, Меметко: впустиш та зіпсуєш подарунки — так відшмагаю, що й не загоїться, — попередив Ахмет.

Але хлопчик тільки зиркнув у батьків бік і мовчки рушив з саклі.

Пізно ввечері повернувся Меметка додому.

— У Ібрагіма дуже гарно, — розповідав він, показуючи Медже срібні аспри і цілу торбинку горіхів, підсмажених з медом. — Є в нього кинджали, ятагани у золоті та два турецьких пістолі. І кінь у нього — як вітер. Тільки чуєш, Медже: не подобається мені стара баба Сабіха. Вона мене й горіхами годувала, і баклавою… Та не така вона, як моя мама…

Медже важко зітхнула. Хлопчик не помилявся. Тільки кохання до Ібрагіма подолало в ній жах перед владною та вередливою Сабіхою. Чимало разів бачила Медже її заплаканих та побитих невільниць і навіть дочок…

І довго не могла заснути Медже, думаючи про грізну свекруху, і вирішила про всяк випадок купити у Кайтмази ще один амулет.

Порожнів Чабан-Таш. Сірою смугою хмаринок-баранців бігли низенькі брудно-сірі вівці, а собаки-чабанки пильно доглядали, щоб жодна овечка не відокремилася, і гарчанням та гавканням гнали отару наперед. До осені не повернеться вона до аулу. Так і житимуть у горах чабани, збудувавши собі катрагу з соломи й хмизу, годуючись бринзою та молоком, каймаком та бараниною.

Горпина годинами сиділа на сонці, вишиваючи іджіари [211] і фередже. Щоб ніхто не довідався про її наміри, вона, за Олениною порадою, завжди вишивала дві однакові речі і одну продавала за викуп Коржа, а другу для себе з Нур'ялі або залишала в скрині нібито про чорний день. Так заощадила вона вже сто п'ятдесят грушів, чверть того, чого був вартий Корж. З радістю перелічувала вона свої гроші і ховала під кам'яним порогом у манюсінькому мідному глечику. На серці стало спокійно. Перед нею майоріла певна мета, а робота відхиляла від болючих думок, від копирсання в собі. І, прислухаючись до рухів дитини, вона знала, що наближається її визволення.

Іноді приходила до неї Олена. Довго говорили вони, пригадуючи батьківщину, співали пісень далекого степу, потім Олена забирала роботу або давала нові візерунки та замовлення, прислухаючись, чи не йде хто з татарок.

— Нема чого розповідати їм про наші справи, — підморгувала вона. — Вони люди нічого, але цупко додержуються свого, а ми мусимо одна одній допомагати.

І, зв'язавши клунок з готовими іджіарами, знов сідала поруч, і знов починалися довгі розмови.

— Остогидло мені тут, — говорила Горпина. — Коли б не ти, я б давно збожеволіла. Все чуже, все не так, як у нac. Ані до церкви піти, ані слова сказати по-нашому. Сумую я за рідною землею.

— Наберися терпіння, любонько, рік, не більше постраждаєш, — і поїдемо.

А Нур'ялі ходив задуманий і стурбований. Кілька разів виганяв його уста-баші з базару, нахвалявся заборонити входити до Каффи, хоч і був Нур'ялі Ахметовим помічником. І не знав Нур'ялі, що його робити з уловом.

— Чого вони до тебе присікалися? — допитувалася Горпина.

— Вони хочуть, щоб, крім цехових, нixтo не рибалив у морі. Тоді вони визначатимуть вищу ціну на рибу.

— А хіба їм не все' дно, коли ти віддаси дешевше? Тобі ж це збиток, не їм.