Читати книгу - "Чорнильна смерть"

— Людські гнізда? — шепнула вона йому у відповідь. — Ти їх щойно вигадав?

— Дурниці. Таж як? — проказав Феноліо ображено. — Хіба я просив тебе прочитати що-небудь? Ні. Цей світ так добре влаштовано, що до нього цілком можна пристосуватися, на гаючи часу на вигадування чого-небудь, дарма що отой бовдур Орфей мав іншу думку. Сподіваюся, він тепер жебрає на вулицях Омбри: це кара йому за те, що він розмалював моїх фей!

— Бепе, може, побіжиш трохи? — Меґі зсадила хлопчика, що опирався, і взяла на руки дівчинку, яка насилу стояла від утоми.

— Ще далеко? — Як часто вона ставила це запитання Мо під час безкінечних автомобільних поїздок задля кількох хворих книжок. «Уже недалеко, Меґі!» — вчувався їй батьків голос, і якусь мить їй здавалося від утоми, ніби він піджаком прикриває їй замерзлі плечі, але то лише гілка торкалася спини. Меґі поковзнулася на мокрому від дощу листі, і тільки Роксанина рука не дала їй упасти.

— Обережно, Меґі, — сказала вона, і її обличчя тієї миті видавалося не менш рідним, ніж материне.

— Ми знайшли дерево! — повідомив Дорія, поставши перед ними так несподівано, що дехто з малих дітей злякався. Він був мокрий від дощу і тремтів від холоду, зате був щасливий, такий щасливий, яким не був уже багато днів.

— Фарид лишився там. Він вилізе й подивиться, чи гнізда ще придатні для життя. Дерево величезне! — широко розвів руки Дорія. — Доведеться щось збудувати, щоб висадити дітей, але я вже маю ідею!

Меґі ще не чула, щоб Дорія говорив так швидко і так багато. Одна дівчинка підбігла до нього, він узяв її за руки і, сміючись, обкрутив навколо.

— Миршавець нас там ніколи не знайде! — гукнув він. — Тепер треба тільки навчитися літати, і ми зможемо бути вільні, як птахи!

Діти почали збуджено перемовлятися, аж поки Чорний Принц підвів руку.

— Де стоїть дерево? — запитав він важким від утоми голосом. Інколи Меґі боялася, що отрута зламала щось у ньому, відкинула якусь тінь на світло, яке завжди сяяло в його душі.

— Прямо попереду! — махнув рукою Дорія поміж мокрих дерев.

Раптом і найутомленіші ноги вже знову могли бігти.

— Тихо! — нагадав Чорний Принц, коли діти почали знімати дедалі гучніший галас, але вони були надто збуджені, щоб слухатися його, і ліс відлунював їхніми дзвінкими голосами.

— Ну, хіба я не казав тобі? — раптом постав перед Меґі Феноліо, а в його очах світилася давня гордість за свій світ, гордість, що з’являлася з найменшого приводу.

— Авжеж, казав, — Меґі випередила з відповіддю Елінор, що вочевидь була в кепському гуморі через мокрий одяг. — Але я ще не бачила тих казкових гнізд, і, мушу признатися, перспектива сидіти за такої погоди на верхівці дерева видається мені не дуже привабливою.

За ці слова Феноліо покарав Елінор зневагою.

— Меґі, — прошепотів він до дівчини, — як звати цього хлопця? Та ти знаєш, брата Здорованя.

— Дорія.

Дорія обернувся, почувши своє ім’я, і Меґі всміхнулася йому. Їй подобалося, коли він дивився на неї. Його погляд зігрівав їй серце, і то зовсім по-іншому, ніж колись Фаридів погляд. По-іншому…

— Дорія, — промимрив Феноліо. — Дорія. Чогось це ім’я видається мені знайомим.

— Що ж, тут немає нічого дивного, — уїдливо зауважила Елінор. — Дорія — прізвище дуже відомої в Італії аристократичної родини.

Феноліо глянув на неї аж ніяк не приязно, але не опустився до того, щоб відповісти їй, дарма що відповідь, безперечно, вже крутилась у нього на язиці.

— Ось вони!

У сутінках, які вже опускалися на землю, голос Іво пролунав так гучно, що Мінерва мимоволі заткнула йому рот рукою.

Так, вони дійшли.

Людські гнізда. Вони були точнісінько такі, як описав їх Феноліо у книжці. Феноліо прочитав їй ті рядки: «Величезні гнізда в кроні могутнього дерева, вічнозелене гілля якого піднімається до неба так високо, що його верховіття, здається, губиться у хмарах». Гнізда були круглі, немов феїні, але між ними Меґі начебто бачила містки, мотузяні мережі та драбини. Діти горнулися до Чорного Принца і так зачудовано дивилися вгору, наче він привів їх до захмарного замку. Найщасливішим видавався Феноліо.

— Ну, хіба не казка? — в захваті гукав він.

— Вони дуже високо вгорі, тут навіть годі сумніватися, — мовила Елінор, і в її голосі зовсім не відчувалося захвату.

— Таж це головне! — безцеремонно відповів їй Феноліо.

А втім, Мінерва та решта жінок теж аж ніяк не втішено поглядали нагору.

— А де ті люди, які жили там давніше? — запитала Деспіна. — Повипадали?

— Звичайно, ні! — миттю заперечив Феноліо, але Меґі побачила на його обличчі, що він анітрохи не уявляв собі, що сталося з колишніми мешканцями гнізд.

— О ні, думаю, вони просто скучили за землею! — проказав гарний скляний голосочок Яшми.

Обидва скляні чоловічки сиділи в глибокій кишені Даріусового плаща. Тільки він був одягнений більш-менш по-зимовому, але щоразу великодушно ділився плащем з двома дітьми. Він брав їх під поли свого теплого плаща, мов квочка курчат під крила.

Чорний Принц подивився вгору на дивовижні споруди, зміряв очима дерево, на яке треба було вилізти, і мовчав.

— Дітей можна підняти в сітках, — запропонував Дорія. — Можна скористатись як линвами вусиками дерева. Фарид і я вже випробували їх. Вони витримають.

— Це найкраща з усіх криївок! — долинув до них Фаридів голос. Проворний, мов білочка, він зліз по стовбуру, наче жив раніше не в пустелі, а на деревах. — Навіть якщо Миршавцеві собаки знайдуть нас тут, нагорі можна оборонятися!

— Що ж, передусім сподіваюся, вони не знайдуть нас тут, — промовив Чорний Принц. — Проте вже немає часу будувати щось під землею, а вгорі, сподіваюся, ми зможемо протриматися так довго, аж поки…

Як усі дивилися на нього! Аж поки що?..

— Аж поки Сойка вб'є Змієголова! — сказала котрась дитина з такою переконаністю, що Принц мимоволі засміявся.

— Саме так. Аж поки Сойка вб’є Змієголова.

— І Свистуна! — додав хтось із хлопчиків.

— Авжеж, звичайно, і його. — В поглядах, якими обмінялися Батист і Чорний Принц, змагалися надія і тривога.

— Так, він уб’є їх обох, а потім одружиться з Бридкою, і вони щасливо володарюватимуть аж до кінця своїх днів! — засміялася Деспіна, і то з таким захватом, наче вже бачила перед собою весілля.

— О ні, ні! — приголомшено заперечив Феноліо, немов наступної миті її слова могли справдитись. — Адже Сойка, Деспіно, вже має дружину. Хіба ти забула матір Меґі?

Деспіна перелякано глянула на Меґі і притисла долоню до вуст, але Меґі тільки погладила її рівні коси.

— Але це могла б бути