Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Здоровань натягнув Ґеконові плащ на обличчя.

— Я піду по слідах. З’ясую, звідки прийшли вбивці.

— Немає потреби, — мовила Реза, нахилившись над одним розбійником і піднявши його ліву руку. Там не було мізинця. — Твій молодший брат розповідав, що Змієголов має нового охоронця. Його називають Хлопчик-мізинчик. Він був одним з катів у Сутінковому замку, аж поки його пан дав йому вищу посаду. Як казав Дорія, він уславився тим, що в кожного вбитого чоловіка відрізав мізинець і робив із кісточки свисток, щоб глузувати таким чином зі Свистуна… Його колекція, мабуть, чимала.

Реза затремтіла, дарма що Хапало тепер уже не становив небезпеки.

— Вона не захистить його, — прошепотіла вона. — Ні, Віоланта не зможе захистити Мо. Вони вб’ють його.

Здоровань підвівся і безпорадно обійняв її.

— Що нам діяти? — запитав він. — Повертатися?

Але Реза похитала головою. Вони мають із собою жах. Жах… Вона озирнулася.

— А де сорока? — запитала вона. — Ти не бачив сороки? Погукай її.

— Таж я вже казав: вона розмовляє не так, як пташка! — відповів Здоровань, але все-таки зімітував стрекіт сороки. Ніхто не відгукнувся, але саме тоді, коли Здоровань спробував удруге, Реза побачила ще один труп.

Мортола лежала поодаль від решти. З грудей у неї стирчала стріла. Реза часто уявляла собі, що відчуватиме, нарешті побачивши мертвою жінку, якій вона так довго була змушена служити. Їй дуже часто хотілося самій убити Мортолу, але тепер вона не відчувала нічого. Поряд із трупом на снігу лежало кілька чорних пір’їн, а нігті на лівій руці й досі були схожі на пташині пазурі. Реза нахилилася і зняла в Мортоли з пояса гаманець. Там лежали крихітні чорні зерна, такі самі зерна, як і ті, що поприлипали їй до блідих губ.

— Хто це? — не вірячи власним очам, дивився на стару жінку Здоровань.

— Каприкорнова отруйниця. Ти, певне, чув про неї, еге ж?

Здоровань кивнув головою й несамохіть позадкував.

Реза прив’язала Мортолин гаманець собі на пояс.

— Коли я ще служила їй, — вона мимоволі засміялася, побачивши, який приголомшений Здоровань, — тобто коли ще була її служницею, Мортола знайшла рослину, насіння якої може змінювати форму тіла. Інші служниці називали її малою смертю і шепотілися, що вона доводить до божевілля, коли надто часто користуватися нею. Вона показала мені ту рослину, — її можна вжити і для вбивства, проте інше її застосування я завжди вважала за байку. Я вочевидь помилялася. — Реза підняла одну з пір’їн і поклала на прострелені груди Мортоли. — Тобто Мортола тоді відмовилася скористатись малою смертю, бо у пташиній подобі її зловив би кожен лис. Але, побачивши сороку в печері, я одразу подумала, що це вона.

Реза підвелася.

Здоровань показав на гаманець на її поясі:

— Здається, було б краще лишити ці зерна тут.

— Лишити? — мовила Реза. — Можливо. Ходімо, треба йти. Скоро споночіє.

Людські гнізда

Зважай:

Ще без мелодії та сенсу,

Слова вночі прилинуть.

Від сну тяжкі й вологі,

Важким потоком плинуть —

Й зневагою стають.

Карлос Друмонд де Андраде. В пошуках поезії

Меґі так замерзла в ноги, що майже не відчувала пальців попри те, що була в чоботях, які вона мала ще з іншого світу. Тільки під час безкінечного переходу протягом останнього дня всі вони зрозуміли, як добре захищала їх печера від близької зими і який благенький їхній одяг. Але дощ був ще гіршим за холод. Він капав з дерев і перетворював землю на багнюку, яка ввечері замерзала. Одна дівчинка вже розтягнула собі ногу, і тепер Елінор несла її. Всі вони несли по одному з менших дітей, але дорослих було надто мало. Багатьох людей забрав Хапало, крім того, не стало Рези і Здорованя.

Чорний Принц ніс одразу трьох дітей, двох у руках, а одного на плечах, хоча і досі майже не їв, а Роксана знай змушувала його перепочивати. Меґі ткнулась обличчям у волосся хлопчика, що вчепився за її шию. То був Бепе. Він скидався на онука Феноліо. Бепе важив небагато. Діти вже кілька днів харчувалися надголодь, але після довгих годин, які Меґі прочалапала з малим по болоту, він видавався важчим за дорослого.

— Меґі, заспівай мені якоїсь пісеньки! — просив він раз по раз, і Меґі співала тихеньким, виснаженим від утоми голосом — про Сойку, звичайно. Інколи вона вже забувала, що співає про свого батька. Коли вряди-годи, знесилившись, Меґі заплющувала очі, то бачила замок, який показував їй у полум’ї Фарид: похмуру кам’яну споруду на дзеркальній воді. Хоч як розпачливо Меґі намагалася розгледіти Мо десь між темними мурами, вона ніколи не бачила його.

Меґі була сама. А відколи пішла Реза, чуття самотності тільки посилилось, і то незважаючи на Елінор, Феноліо, всіх дітей і, безперечно, незважаючи на Фарида. Вона відчувала, ніби її покинули, і тільки Дорія інколи розвіював це враження, а тим часом з нього виросло ще й чуття, що вона зобов’язана захистити дітей: покинутих, як і вона, без батька-матері, дітей, що тікають у світі, який їм не менш чужий, ніж їй, хоча ці діти ніколи не знали іншого світу.

Та й Феноліо тільки писав про цей світ, і все-таки його слова правили за єдиний дороговказ, якого вони могли дотримуватися.

Феноліо разом із Чорним Принцом ішов попереду. На його спині висіла Деспіна, дарма що була старша за кількох дітей, які мусили бігти самі. Її брат ішов поміж старших хлопчиків. Вони гасали між деревами, наче їхні ноги не знали втоми. Чорний Принц щоразу криком повертав їх назад і наказував нести менших дітей, як несли їх старші дівчата. Фарид із Дорією були далеко попереду, і Меґі не бачила їх уже майже годину, вони шукали дерево, яке Феноліо так наполегливо описав Чорному Принцові, що той і справді наказав вирушати. А втім, яку ще надію вони могли мати?

— Ще далеко? — чула Меґі, як не вперше запитує Деспіна.

— Не дуже далеко, не дуже, — відповідав Феноліо, але чи знав він насправді?

Меґі були присутня, коли він розповідав Чорному Принцові про гнізда:

— Вони схожі на величезні феїні гнізда, але там, Принце, жили люди! Багато людей! Велетні дедалі частіше забирали дітей, тож люди будували собі гнізда на такому високому дереві, де їх не могли дістати навіть найвищі велетні.

— А це означає: якщо велетні, про яких ти пишеш,