Читати книгу - "На лезі клинка"

Солдат метався по землі. Меч Ферро врізався йому просто в обличчя, враз увірвавши крики. Поряд досі тримався в сідлі другий вершник, проте його лице було перекошене, і він востаннє хапав ротом повітря, вчепившись рукою в закривавлене древко стріли. Його кінь нахилив голову і взявся скубти суху траву біля своїх копит.

— Це всі, — сказала жінка.

— Знаю, — брат важко зітхнув її брат. — Невже все треба робити самому?

Ферро зиркнула на них, запихаючи закривавлений меч назад за пояс. Вони безтурботно сиділи неподалік на своїх конях, спиною до яскравого сонця, а на їхніх жорстоких, вродливих обличчях вигравали посмішки. Вони були одягнені наче лорди: легкі шовкові шати, купа коштовностей, але жоден з них не мав зброї. Ферро потягнулася за луком.

— Будь обережним, брате, — мовила жінка, розглядаючи свої нігті. — Вона добре б'ється.

— Як диявол! Проте не хвилюйся, сестро, мені вона не рівня.

Він зіскочив із сідла.

— Ну що ж, Малджин, давай... — у його груди з глухим звуком глибоко врізалась стріла, — почнемо?

Стріла тремтіла, наконечник, виблискуючи, стирчав у нього з-за спини — сухий, без жодної краплини крові. Він почав наближатися до Ферро. Наступна її стріла поцілила його у плече, але він пришвидшив ходу, відтак перейшов на біг, несучись уперед гігантськими кроками. Вона кинула лук, намацуючи пальцями руків'я меча. Але Ферро була надто повільна. Його простягнута рука зі страшною силою врізалась їй у груди, збиваючи її на землю.

— О, гарна робота, брате! — Жінка радісно заплескала в долоні. — Гарна робота!

Ферро, кашляючи, покотилася по пилюці. Вона бачила, що чоловік спостерігає за нею, поки важко зводилась на ноги, стискаючи у руках меч. Вона широко замахнулася, окресливши мечем величезну дугу. Меч увійшов у землю. Якимось чином чоловік уже встиг відскочити.

Раптом нізвідкіля з'явилася нога і вдарила Ферро у живіт. Вона зігнулася навпіл, безсила, неспроможна дихати. Пальці корчило, меч залишився стирчати у землі, коліна тремтіли.

— А тепер...

Щось врізалося їй у ніс. Її ноги підломилися, і спина боляче зіткнулася з землею. Ферро заледве перекотилася на коліна — все навколо кружляло. Обличчя заливала кров. Вона кліпнула і похитала головою, намагаючись вибавитися від запаморочення. Чоловік прямував до неї і здавався розмитою плямою. Він висмикнув стрілу із грудей і жбурнув геть. На місці рани не було крові — тільки пил. Пил, що клубочився у повітрі.

Пожирач. Ніяк інакше.

Ферро невпевнено зіп'ялася на ноги, витягуючи з-за пояса ніж. Вона кинулась на чоловіка, промахнулась, кинулась іще, промахнулась знову. Голова йшла обертом. Вона закричала, вдаряючи по ньому з усіх сил.

Він схопив її зап'ястя. Їхні обличчя розділяло менше фута. Його шкіра була ідеальною, гладенькою, як темне скло. І виглядав він юно, здавався майже підлітком, але очі його були старими. Жорсткими. Він дивився на неї з цікавістю і втіхою, наче хлопчик, котрий знайшов незвичайного жука.

— Вона не здається, правда, сестро?

— Така люта! Пророк буде нею задоволений!

Чоловік понюхав Ферро і наморщив носа.

— Фу! Їй би не завадило помитися.

Вона буцнула його в обличчя. Голова чоловіка сіпнулась, але він лише захихотів. Вільною рукою він схопив її за горло і відсунув на відстань витягнутої руки. Ферро намагалася вчепитися йому в обличчя, але рука чоловіка була надто довгою і вона не діставала. Він відривав її пальці від руків'я ножа. Його рука стискала її шию залізним хватом. Ферро не могла дихати. Вона шкірила зуби, борсалась, гарчала, кидалась. Все було марно.

— Живою, брате! Вона потрібна нам живою!

— Живою, — пробурмотів чоловік, — та чи неушкодженою?

Жінка засміялася. Ноги Ферро відірвались від землі, метляючись у повітрі. Вона відчула, як один із її пальців хруснув і ніж впав на траву. Рука стискала її горло все сильніше, і вона дерла її зламаними нігтями. Все було марно. Білий світ почав темнішати.

Ферро чула, як десь далеко сміється жінка. З темряви випливло обличчя, і щоки Ферро торкнулася рука. Пальці були приємні, теплі, ніжні.

— Заспокойся, дитя, — прошепотіла жінка. Її очі були темні і глибокі. Ферро відчувала на обличчі її гарячий і духмяний подих. — Ти поранена, тобі потрібно відпочити. Заспокойся... спи.

Ноги Ферро наче налилися свинцем. Вона востаннє слабко сіпнулась, і її тіло обм'якло. Серцебиття сповільнилось...

— Відпочивай.

Повіки Ферро почали важчати, а вродливе обличчя жінки розпливатися.

— Спи.

Ферро з усієї сили вкусила себе за язик, і в її роті стало солоно.

— Заспокойся.

Ферро виплюнула кров в обличчя жінки.

— А-а! — закричала та з відразою, витираючи кров з очей. — Вона зі мною б'ється!

— Такі, як вона, ладні боротися з усім сущим, — мовив голос чоловіка прямо під вухом Ферро.

— Послухай-но мене, шльондро! — зашипіла жінка, стискаючи щелепи Ферро залізними пальцями і смикаючи її лице з боку на бік. — Ти підеш з нами! З нами! Хочеш ти цього чи ні! Ти мене чуєш?

— Нікуди вона не піде.

Ще один голос, низький і м'який. Він здавався знайомим. Ферро кліпнула, кволо похитавши головою. Жінка обернулась і глянула на старого, що стояв поблизу. Юлвей. Його браслети тихо дзвеніли, коли він тихо ступав по траві.

— Ти жива, Ферро?

— Г-ага, — прохрипіла вона.

Жінка вишкірилася до Юлвея.

— Хто ти такий, старий виродку?

Юлвей зітхнув.

— Я — старий виродок.

— Котися звідси, псино! — кинув чоловік. — Нас прислав сюди Пророк. Калул, власною персоною!

— І вона піде з нами!

Юлвей мав сумний вигляд.

— Я ніяк не можу змінити вашу думку?

Обоє розсміялися.

— Дурню! — крикнув чоловік. — Наша думка незмінна!

Він відпустив одну з рук Ферро й обережно ступив уперед, тягнучи її за собою.

— Шкода, — сказав Юлвей, хитаючи головою. — Я гадав, ви передасте Калулу моє шанування.

— Пророк не знається з такими, як ти, злидарю!

— Я тебе здивую, але колись ми були добре знайомі.

— Тоді я передам господарю твоє шанування, — глузливо кинула жінка, — разом із новиною про твою недавню смерть!

Ферро крутнула зап'ястям і відчула, як ніж упав у її долоню.

— О, Калул зрадів би такій новині, втім, поки що він її не отримає. Ви двоє себе прокляли. Ви порушили Другий закон, коли скуштували людську плоть, і за це доведеться поплатитися.

— Старий дурню! —