Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я не відповіла нічого. Тут уже з'явилося дещо цікавіше. Температура почала стрімко падати, а далі я помітила ще й тоненькі блідо-зелені ниточки примарного туману, що снувались довкола вішаків та постаментів з манекенами. Ми з Голлі тим часом далі записували свої вимірювання, просуваючись уздовж стійок з футболками й шкарпетками, полиць із домашніми капцями й старечими куфайками. Серед наших записів дедалі більшало нотаток про появу нових прикмет потойбічних сил. зокрема холоду й смороду. Одначе ми помітили й дещо нове.
Прояви.
Почались вони з блідих сірих постатей, які увесь час бовваніли в дальньому кінці проходу. У пітьмі вони напрочуд скидались на манекени, й лише тоді, коли одна з цих постатей побокувала, я зненацька зрозуміла, що то не манекен, а привид. Вони не видавали жодного звуку й намагались триматись якомога далі від нас. Ніяких загрозливих намірів з їхнього боку ми з Голлі теж не помітили: вони просто дратували нас своєю присутністю й чисельністю, їх невпинно більшало, поки ми йшли проходом. Коли ж ми дісталися до сходів і зазирнули через перила, то побачили цілий натовп таких постатей, які зирили на нас порожніми очними ямками, що чорніли на їхніх сірих обличчях. Озирнувшись назад, у бік в ідділ у чоловічого одягу, я побачила, як такі самі привиди юрмляться в затінку, мовчки й насторожено стежачи за нами.
Хоча, здається, не зовсім мовчки...
— Люсі!..
Той самий голос. Десь удалині до мене обернулась хмарина потойбічної темряви.
— Черепе! — наважилась прошепотіти я в бік свого рюкзака. Голлі була за кілька кроків попереду від мене, тож я сподівалась, що вона нічого не почує. — Ти чув? Скажи! Тільки без звичайних своїх дурниць, у мене на них немає часу!
— Голос? Так, чув.
— Що це за голос? Звідки він мене знає?
— Утворюється якась сутність. І вона намагається пробитись до тебе.
— До мене?! — я аж похолола зі страху. — Чому до мене, а не до Голлі? Чи. скажімо, до Кейт Ґодвін, у неї такий самий Талант?
— Бо твій. Талант унікальний. Ти сяєш, наче маяк серед ночі й вабиш до себе всі потойбічні сили, — череп реготнув. — Як ти гадаєш, чому я увесь час розмовляю з тобою?
— Зараз нема часу...
— Послухай-но! — вів далі череп. — Якщо ти хочеш усього цього здихатись, то переходь на іншу роботу. Скажімо, до пекарні Робота вдень, біленький фартух у борошні...
— Який ще. в біса, фартух у борошні?! — розлючено зіпнула я. — Ці тварюки стежать за нами! Скажи мені, хто це такі!
— Тут багато духів вештається. Дуже багато... Здебільшого млявих. Але є серед них і дужчі, які добре знають, чого вони хочуть. І один з них полює за тобою...
Я ковтнула слину, туплячись у темряву.
— До речі в мене є й приємніша новина, — додав череп. — Я нарешті зрозумів, що це в тебе за відчуття. Я згадав, де ти чула такий самий шум. «Кістка й скло». Пам'ятаєш? Ось воно, це відчуття...
«Кістка Й скло»... Так, цього разу він сказав правду. Це нудотне. дратівливе дзижчання я відчувала з першої ж миті, як увійшла до магазину Ейкмерів. І знала, що воно мені знайоме. А тепер згадала, звідки.
Пів року тому ми з Джорджем і Локвудом знайшли на кладовищі Кенсел-Ґрін химерну річ — дзеркало в рамі з кісток, яке мало надзвичайні властивості. Найдивовижнішою з цих властивостей було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.