Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Дівчина без заперечень погодилася. Їм нічого не коштувало гуляти, тримаючись за руки. Чужа думка їх уже давно не цікавила. Адже вони знали, що між ними лише дружба. На жаль чи на щастя.

Загалом найміцніші пари утворюються з найкращих друзів. Це не секрет.

* * *

За кілька днів повернулася з Віджио Катана. Вона повідомила чудову новину, що будівництво школи вже розпочалося. На цьому добрі новини закінчилися.

Рада та Альбрехт за тиждень, що знаходилися в Заргансі, лише раз намагалися щось зіграти, і то швидко їм довелося ховати інструмент.

Дівчина та хлопець стояли біля вікна, що виходило на замковий сад. Музиканти, які боялися гніву Мерліна, не траплялися їм на очі. Після догани Великого герцога, вони взагалі обходили цих двох десятою дорогою.

Але цей день був особливий. І навіть не через те, що нарешті визирнуло сонце. Ні Рада, ні Альбрехт вже не приховували свого роздратування, дивлячись на стос гнівних листів. Сьогодні вранці вони спалили їх у каміні.

Дівчина поправила пояс на спідниці, не помітивши, що гудзик, що саме не давав їй впасти, став відриватися. Раніше вона завжди одягала суцільне плаття, а не спідницю та блузку. Затягнувши «кінський хвіст» тугіше, Рада почула кроки, що наближаються.

Альбрехт теж повернув голову і побачив, що до них йдуть Мерлін та Катана. У Великого герцога на обличчі було написано, що культурною мовою не опишеш. Він мабуть мовчки матюкався. Адже в нього в руках був цілий стос нових листів.

Неквапом підійшовши до них, Великий герцог перевів подих і показав листи.

- Дивіться, до чого привела ваша дурість! Цілих двадцять листів за день! Може, ви мені скажете, що робити далі? - Мерлін намагався більше не переходити на гнівний тон.

- Мерлін, ну, почекай трохи! Пройде ще трохи часу… - поклала йому руку на передпліччя Канна.

- Чого чекати? Поки мене ще більше зганьблять?! – очі Великого герцога блиснули.

- Не гарячкуй! Давай відкриємо одне, прочитаємо.

- Що тут читати! Все як одне! – обурився Мерлін.

Загалом він не сильно помилився.

Рада та Альбрехт не зводили схвильованих поглядів з нареченої Мерліна, яка якраз відкривала перший лист. Їхні серця ніби зупинилися.

- Шановний Великий герцог! - почала читати Катана і раптом підняла здивовані очі на дочку з Альбрехтом. - Від усієї родини Хумберт бажаємо вам із міс Вольфрам щастя та хочемо висловити подяку за запрошення на бал. Нас вразило те, що він був не схожий на жодного з тих, де нам вдалося побувати! Воістину у герцога Альбрехта та Ради Вольфрам талант. Їм вдалося проникнути в душу своїми незвичайними піснями! Потрібно мати хоробрість виступити перед вищим суспільством, знаючи, що будь-який відступ від буденного викличе у них критику. Тому для нас буде честь, якщо «Гармонія» відвідає Дім Хумберт і виконає свої пісні.

Мерлін відкрив рот, але потім знову закрив. Мовчання зависло надовго. Альбрехт швидко розкрив другий лист.

- Шановний Великий герцог… Сім'я Жуль…. У них талант! Ми запрошуємо «Гармонію» відвідати та виконати свої пісні… - Альбрехт пробіг швидко по тексту.

Після п'ятого листа атмосфера в коридорі змінилася. Мерлін не вірив своїм вухам. Або відмовлявся вірити. Рада з Альбрехтом взагалі читали листа за листом, як зголоднілі. Одна Катана посміхалася, ніби знала, що так і буде.

- У адекватності свого народу я вже не певен.

Кинувши останній лист на підвіконня, Мерлін махнув рукою і пішов геть.

- Ви виграли! Так, що готуйтеся, скоро у вас подорож моєю дивною країною!

- Вітаю! - розпливлася в посмішці Катана. – Молодці!

Дівчина та хлопець не могли стримати емоцій. Їм хотілося голосно-голосно розсміятися та стрибати до стелі. Бачачи, що їм потрібно це все «переварити», Катана вирішила повернутись до Мерліна.

Коли за жінкою стихнули кроки, коридор заповнився щасливим криком. Їм не просто дозволили знову співати, а й запросили одразу до найбагатших будинків герцогства. Рада ледь до стелі не стрибала. І в якийсь момент ґудзик, що тримав їй пояс, відірвався і спідниця впала.

Дівчина скрикнула, а Альбрехт швидко підхопив спідницю, поки вона не впала на підлогу.

- У тебе ґудзик відірвався! Потрібно пришити, інакше спідниця не триматиметься! - констатував він, притримуючи їй спідницю.

- Як не вчасно! – з губ вирвалося важке зітхання. - Тепер мені йти спотикатися!

- Не проблема! – Рада знову скрикнула, коли Альбрехт підхопив її на руки. – Тепер нам все можна, Радо! Все можна! - засміявся хлопець, закружляючи її. - Я донесу!

- А… а чи не важко? – несміливо запитала дівчина.

- Ні! Я зараз можу згорнути гори! – засміявся Альбрехт.

Загалом кімната Ради була від цього місця не дуже далеко – на поверх вище. Вони туди дісталися за п'ять хвилин.

Альбрехт зачинив двері, поки Рада притримуючи спідницю, пішла до шафи, шукаючи собі нового вбрання. Тільки коли вона переодяглася, вони згадали, що залишили листи на підвіконні.