Читати книгу - "Місто дівчат"

— Ну а стосовно щастя… — продовжувала я. — Ти питав мене, чи я від того щаслива. Не думаю. Мене ощасливлює інше. Моя робота. Друзі й родина, яку я створила. Нью-Йорк. Коли я йду отак з тобою через міст. А коли я сплю з чоловіками, Френку, я почуваюсь задоволеною. І з часом я зрозуміла, що потребую такого задоволення, інакше стану нещасною. Я не кажу, що це правильно. Я просто кажу, що так воно склалося в моєму житті й уже ніколи не зміниться. І мене це повністю влаштовує. Світ неправильний, як ти кажеш.

Френк кивнув. Він слухав мене й хотів зрозуміти. Міг зрозуміти.

Після ще однієї довгої паузи Френк сказав:

— Ну, тоді я думаю, що тобі пощастило.

— Чому це? — запитала я.

— Бо мало хто знає, як себе вдовольнити.

Розділ тридцять перший

Я ніколи не любила тих, кого мала б любити, Анджело.

Усе, що для мене влаштовував у житті хтось інший, закінчувалось не так, як було заплановано. Мої батьки скерували мене в певному напрямку — до престижної школи-пансіонату й елітного коледжу, — щоб я ввійшла у спільноту, до якої начебто належала. Та, очевидно, я не належала до неї по-справжньому, бо не маю жодної подружки з тих світів. І чоловіка на численних шкільних танцях теж не зустріла.

Я ніколи не мала відчуття, що моє місце — коло батьків чи в містечку, де я виросла. Я не підтримую контакту із жодною людиною з Клінтона. Мої стосунки з мамою були дуже поверхові, аж до її смерті. А мій батько був усього лиш буркотливим політичним оглядачем на другому кінці обіднього столу.

Але потім я перебралася до Нью-Йорка і познайомилася з тіткою Пеґ, неординарною й легковажною лесбійкою, яка забагато пиячила, витрачала забагато грошей і хотіла кружляти цим світом у такому собі ритмі стриб-скок-тра-ляля, — і я обожнювала її. Вона подарувала мені цілий світ, не менше.

А ще я зустріла Олів, яка не викликала в мене особливої симпатії, але яку я все одно полюбила. Значно сильніше за рідних батьків. Приязною чи ласкавою Олів не була, зате була віддана й добра. Вона стала моєю захисницею. Вона була нашою праведницею. Вона навчила мене моральних принципів, яких я дотримуюсь і нині Потім я познайомилась із Марджорі Ловцкі — дивакуватою дівчиною-підлітком із Пекельної кухні, чиї батьки-мігранти торгували одягом. Вона була геть не з тих людей, з якими я мала би приятелювати. Але вона стала не тільки моєю діловою партнеркою, а й сестрою. Я любила її, Анджело, усім серцем. Пішла б заради неї на все, так само як вона — заради мене.

Далі в моєму житті з’явився син Марджорі, Натан — кволий хлопчик, який мав алергію на саме життя. Він був дитям Марджорі — і моїм дитям теж. Якби в моєму житті все склалося так, як запланували мої батьки, я б точно народила своїх дітей — великих та сильних майбутніх магнатів, які б їздили верхи, але натомість у мене був Натан, і це тільки на краще.

Я обрала Натана, а він обрав мене. І я його теж любила.

Ці начебто випадкові люди, Анджело, стали моєю родиною. Справжньою родиною. Я розповідаю тобі все це, бо хочу, аби ти зрозуміла, що за кілька наступних років я полюбила твого батька так само сильно, як любила кожну й кожного з них.

Моє серце не спроможне на більшу шану. Він став мені такий же близький, як моя рідна, чудесна, випадкова і справжня сім’я.

Така любов — наче глибокий колодязь із крутими стінами. Упав у нього — і все: любитимеш людину до кінця свого життя.

Щотижня по кілька разів, рік у рік, твій батько телефонував мені пізно ввечері й питав:

— Хочеш прогулятися? Я не можу заснути.

Я казала йому:

— Ти ніколи не можеш заснути, Френку.

А він:

— Ага, але сьогодні взагалі не можу.

Я завжди відповідала «так», хоч яка то була пора року і який пізній час. Мені все життя подобалося блукати містом, і я любила нічну пору. До того ж я ніколи не потребувала багато сну. А основне, мені страшенно подобалось бути поруч із Френком. Тому щоразу, як він мені дзвонив, я погоджувалась піти з ним погуляти. Він приїжджав по мене з Брукліну, і ми разом кудись їхали й гуляли.

Дуже скоро ми обійшли всі квартали Мангеттену й почали вирушати на вилазки в інші райони. Я вперше бачила людину, яка знала Нью-Йорк як свої п’ять пальців. Френк водив мене у дільниці, про які я ніколи не чула, і ми блукали ними мало не до ранку і розмовляли, розмовляли, розмовляли. Ми обійшли всі кладовища й заводські квартали. Пройшлися всіма набережними. Через райони з особняками — і з багатоповерхівками для бідних. Урешті-решт перетнули геть усі мости в Нью-Йоркській агломерації — а їх там чимало.

Нас ніхто ніколи не чіпав. І це було дуже дивно. У ті часи Нью-Йорк вважався небезпечним містом, проте ми гуляли ним так, наче були недоторканні. Не раз ми так поринали в розмову, що не помічали нічого довкола. Вулиці якимось чудом гарантували нам безпеку, а люди нас не чіпали. Іноді мені здавалося, що вони взагалі нас не помічали. Хоча бувало й таке, що нас зупиняла поліція й питала, куди це ми прямуємо, і тоді Френк показував своє посвідчення. «Я проводжу цю леді додому», — казав він, навіть якщо ми опинялися в ямайському кварталі у районі Краун Гайтс. Він проводив мене додому. Його пояснення завжди звучало однаково.

Глибокої ночі він, бувало, возив мене на Лонґ-Айленд і купував смажених мідій у знайомому ресторанчику — цілодобовому дайнері, де можна було під’їхати до самого віконця й замовити просто з автівки. Часом ми їздили у Шіпсгед-Бей на молюски. Їли їх, зупинившись на пристані й спостерігаючи, як у море випливають рибальські човни. Навесні він возив мене за місто у Нью-Джерсі — збирати листя кульбаб при місячному світлі, щоб зготувати потім гіркуватий салат. Сицилійцям таке смакує, пояснював він мені.

 Їздити за кермом і ходити пішки — ось дві справи, якими він міг займатися без зайвого хвилювання.

Він завжди слухав мої історії. Він став для мене найближчим другом, якому я щиро довіряла. Френк був світлою людиною — людиною непорушної душевної чистоти. Так затишно було поруч із чоловіком, який ніколи не вихвалявся (велика рідкість серед чоловіків його покоління!) й не