Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Скільки вже мертвих? — несподівано для самого себе запитав він, наче дитина, що колупає засохлу ранку. — Скількох ми втратили?

— Бої вздовж стіни Казаміра були люті. Бої в зайнятих районах — іще лютіші. Втрати з обох боків важкі. Я сказав би, що з нашого боку мертвих щонайменше тисяча.

Джезаль проковтнув кислу слину. Він згадав різношерстих  оборонців, яких бачив поряд із західними воротами, на площі, яку тепер, певно, заполонили гуркські легіони. Звичайні люди, які дивилися на нього з надією й гордістю. Відтак він спробував уявити, який вигляд може мати тисяча трупів. Йому уявлялася сотня трупів поряд один з одним, у ряду. Потім — десять таких рядів, викладених один на один. Тисяча. Джезаль погриз ніготь на великому пальці, вже й так обгризений до зболілого м’яса.

— А поранені, звісно, набагато численніші, — додав Варуз, несподівано крутнувши ножа в рані. — Ба більше, у нас для них дуже мало місця. Два райони щонайменше частково зайняті гурками, і ворог запускає запальні снаряди мало не в серце міста.

Джезаль намацав язиком прогалину між зубами, яка й досі поболювала. Згадав, як йому боліло на нескінченній рівнині під немилосердним небом, як йому проштрикувало лице, поки колеса воза вищали й підскакували.

— Відкрийте Аґріонт для поранених і безхатніх. Поки армії тут немає, ми маємо вільне місце. Казарми, яких вистачить на тисячі людей, і задосить провіанту.

Баяз хитав лисою головою.

— Ризиковано. Ми ніяк не можемо перевірити, кого впускатимемо. Гуркських агентів. Шпигунів Калула. Не всі вони — ті, ким здаються.

Джезаль заскреготів зубами.

— Я готовий піти на ризик. Чи ж я тут не король?

— Король, — пробурчав Баяз, — і було б добре, якби ваша величність поводилися відповідно. Зараз не час для чутливості. Ворог насуває на стіну Арно. Подекуди він, можливо, перебуває менш ніж за дві милі від нас.

— Дві милі? — пробурмотів Джезаль і знову нервово позирнув на захід.

Стіна Арно виднілася тонкою сірою лінією між будівель; тут вона видавалася страшенно слабким бар’єром і до того ж неприємно близьким. Його раптом охопив страх. Не вину­вате побоювання за гіпотетичних людей унизу, серед диму, а реальний і дуже особистий страх за власне життя. Схожий на той, який він відчував серед каміння, коли на нього з думкою про вбивство сунули двоє бійців. Можливо, він припустився помилки, не поїхавши з міста, поки мав змогу. Може, ще не пізно…

— Я або вистою, або паду разом із людьми Союзу! — прокричав він, розсердившись на власне боягузтво так само сильно, як на мага. — Якщо вони готові загинути за мене, то я готовий загинути за них! — Він повернувся плечем до Баяза і швидко відвів погляд. — Відкрийте Аґріонт, маршале Варузе. Якщо доведеться, можете наповнити пораненими й палац.

Варуз нервово позирнув убік, на Баяза, а тоді напружено вклонився.

— Тоді, ваша величносте, в Аґріонті буде влаштовано шпиталі. Казарми відкриють для народу. Палац краще залишити непроникним — принаймні доки не стане гірше.

Джезалеві майже нестерпно було уявляти, який вигляд може мати це «гірше».

— Добре, добре. Зробіть це.

Відвернувшись від міста, що тліло, й пішовши до довгих сходів, він змахнув із-під ока сльозу. Звичайно ж, це дим. Дим, і більше нічого.

Королева Терез сиділа сама на тлі вікна їхньої величезної опочивальні.

Графиня Шалер досі нипала десь палацом, але вона, вочевидь, навчилася ховати свою зневагу подалі від Джезаля. Решту своїх дам Терез відіслала до Штирії, перш ніж гурки заблокували бухту. Джезаль був би радий, якби мав змогу повернути з рештою жінок і саму королеву, та це, на жаль, було неможливо.

Коли він зачинив двері, Терез і не глянула в його бік. Поплентавшись через кімнату в брудних від мжички чоботях і з масною шкірою через сажу в повітрі надворі, Джезаль змусив себе утриматися від важкого зітхання.

— Ви тягнете сюди бруд, — крижаним, як завжди, голосом, не озираючись, промовила Терез.

— Війна — брудна справа, моя люба.

Джезаль побачив, як на останніх двох словах один бік її обличчя сіпнувся від огиди, і не зрозумів, чого йому хочеться — посміятися чи заплакати. Важко опустився на крісло навпроти Терез, не торкнувшись чобіт. Він чудово знав, що це її розлютить. Усе, що він робив, розлючувало її.

— Вам конче треба приходити до мене так? — різко спитала вона.

— Ой, та я ж не можу залишатись осторонь! Ви, як-не-як, моя дружина.

— Не з власного вибору.

— І не з мого вибору теж, але я готовий користуватися тим, що дістаю! Хочете — вірте, хочете — ні, та я краще одружився б із людиною, яка мене не ненавидить! — Джезаль провів рукою крізь волосся й не без труднощів притлумив гнів. — Але прошу, не сварімося. Мені вистачає баталій там. Та більш ніж вистачає! Хіба ми не можемо принаймні… бути ґречними одне з одним?

Одну довгу мить Терез дивилася на нього, задумливо насупивши обличчя.

— Як ви так можете?

— Як я можу що?

— Намагатися далі.

Джезаль майже непомітно всміхнувся.

— Я сподівався, що ви принаймні почнете захоплюватися моєю наполегливістю.

Терез не всміхнулася, проте він відчув, що сувора риска її вуст начебто зовсім трохи пом’якшала. Він не наважувався припустити, що вона нарешті почала танути, але був готовий ухопитися за найменший промінчик надії. Останнім часом із надією було сутужно. Джезаль нахилився до дружини, серйозно вдивляючись їй у вічі.

— Ви дали зрозуміти, що дуже невисокої думки про мене, і я, мабуть, таки не ставлю вам цього на карб. Повірте, я й сам не надто високої думки про себе. Однак я стараюся… дуже стараюся… бути кращим.

Один кутик рота Терез сіпнувся й піднявся в усмішці — сумовитій, але все-таки усмішці. Вона неабияк здивувала його, простягнувши руку й ніжно приклавши долоню до його обличчя. Подих застряг у нього в горлі, а шкіру на тому місці, якого торк­нулися кінчики її пальців, почало поколювати.

— Чому ви не можете зрозуміти, що я вас зневажаю? — спитала Терез. Джезаль відчув, що остаточно захолов. — Я зневажаю вашу зовнішність, вашу присутність, звучання вашого голосу. Зневажаю це місце та його людей. Що швидше гурки спалять тут усе дощенту, то щасливіша я буду.

Вона прибрала руку й відвернулася до вікна. Її бездоганний профіль осяяло мерехтливе світло.

Джезаль поволі встав.

— Гадаю, сьогодні я знайду собі іншу кімнату, щоб поспати. В цій аж надто зимно.

— Нарешті.

Отримати все, про що коли-небудь мріялося, — це може бути жахливим прокляттям. Якщо ці блискучі винагороди так чи інакше виявляються порожніми бульбашками, то людину вже не можуть утішити навіть мрії. Все, чого Джезаль начебто хотів, — влада, слава, прекрасні атрибути величі — виявилося лише пилом. Тепер йому хотілось одного: щоб усе стало так, як колись, перш ніж він це отримав. Але вороття назад уже не було. Жодного.

Йому справді більше нічого було сказати. Він через силу розвернувся й поплентався до дверей.

Краще не відкопувати

Коли бій закінчено, ти копаєш —