Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

Так само Честер, якого я знала понад двадцять років, зненацька потьмарився, розплився, і натомість, наче привид, виник заклопотаний старий дід, хижий і лютий. І слова: «Як він змінився!», що їх протягом останніх п'яти років я тисячу разів подумки повторювала, сама не замислюючись над їхнім змістом, мало не вирвалися у мене з уст.

У проекторі змінили слайд — переді мною була інша людина. Лише тепер я зрозуміла, що, власне, мав на увазі сер Коннелл, коли говорив про «особливе становище» Честера і про те, що він, мовляв, «буквально віддає життя батьківщині».

І мене охопив сором. Коли Честер, нарешті одягнувшись, вийшов зі своєї кімнати, щоб дати мені якісь розпорядження на день,— я мала супроводжувати його на черговий прийом (йому хотілося за допомогою преси якнайшвидше спростувати плітки про наш конфлікт),— я спитала: «Ти не сердишся на мене?», і хоча він тільки відмахнувся від мене, кинувши на ходу: «Та ні ж бо, з цим давно покінчено», ніби йому й справді було не до моїх чудернацьких фантазій і не до мене, бажання бути «гарною» охопило мене ще дужче. Я зрозуміла, як співчутливо, як обережно треба тепер з ним «поводитись», бо (як намагався втовкмачити мені сер Коннелл) він заслужив це не менше, ніж будь-яка інша жертва війни,— адже він теж, безумовно, був поранений солдат.

101

1918 року Тома нагородили воєнним хрестом, і це стало величезною радістю для всієї нашої родини.

Усе свідчило про те, що Томові війна дуже подобалась,— принаймні значно більше за мир. Він був при ділі (і не сумнівався — корисному), а це, гадаю, саме те, чого бракує більшості людей, щоби почувати себе щасливими,— або принаймні не почуватися нещасливими. Отож ми зраділи його рішенню залишитися в армії і по змозі вступити в той самий полк, де служив колись Джім.

Ми пишалися Томовою відзнакою, а найдужче — Честер. Він одержував листи з усіх кінців світу — свої привітання йому надіслали два королі, три президенти й лідери всіх партій палати громад.

І тоді «химерний» тітоньчин план продажу Бакфілда несподівано став реальним. Честер сам запропонував купити Бакфілд для Тома, щоб він після виходу у відставку міг нарешті оселитись у нашому родовому маєтку. А Боб на той час, доки Джім там порядкуватиме, виїде до своєї улюбленої Італії дописувати монографію. Цей Честерів задум став для мене цілковитою несподіванкою, однак, гадаю, він плекав його вже давно. У всякому разі, коли я сказала йому напрямки, що у Бакфілді нам доведеться часто зустрічатися з Джімом, він (кинувши на мене «виразний» погляд, який, безумовно, мав означати: «Цей всеосяжний і ризикований план — типовий хід у стилі Німмо, справді блискуче вирішення усіх аспектів дуже складної проблеми!»), відповів:

— От і чудово, ти нарешті матимеш змогу доглядати Джіма. І Том одержить власне пристановище. Хай там як, а це — родовий маєток, і Том — наш спадкоємець.

Тепер я зрозуміла, як Честер прийшов до такого рішення. Міркував він собі приблизно так: «Відірвати цю жінку від її коханця — річ майже неможлива, і вона безперервно буде робити спроби втекти до нього, а це знову скандали й клопіт. Якщо я хочу втримати її, мені треба зробити так, щоб вона могла бачитися з ним, не привертаючи загальної уваги і не псуючи нікому нервів».

Мені й досі не вірилося, що Честер раптом почав ставитися до цих речей «по-французькому», і я сказала йому, анітрохи не криючись із своїми сумнівами:

— У Бакфілді нема окремого приміщення для управителя. Джім змушений буде жити в одному домі з нами.

— Протягом п'ятнадцяти років ми з Джімом жили як одна душа. Якщо інших заперечень у тебе нема, я ризикну.

І того ж дня відіслав Бобові листа. Честер ніколи не відкладав на безрік виконання своїх «геніальних ідей».

Боб і тітонька, звичайно, дуже зраділи й відразу ж доручили своєму адвокатові засісти за складання угоди. Джім надіслав з Африки довжелезного листа, де писав, що йому приємно було довідатись про Честерів план, що той, нарешті, належно оцінив Бакфілд, і що він, Джім, зі свого боку неодмінно подбає про те, щоб у цій старій руїні малому завше було тепло й затишно, а Том заявив, що його цілком влаштовує перспектива, вийшовши у відставку, повернутися до Бакфілда отаким собі червононосим бригадиром, та й чекати цього вже недовго,— якихось там років сорок.

102

Не дивуйтеся, що Честерові (який так нещадно нападав на лендлордів), не тільки загорілося раптом стати лендлордом самому, а й зробити Тома заможним поміщиком з правом спадкоємства. Всі ми, в тому числі Честер і Джім, та й переважна більшість людей нашого віку й стану — були на той час дуже стурбовані загальним занепадом громадських та моральних норм. Честер доводив, що одним з найважливіших факторів стабілізації є саме старі поміщицькі родини, і що лендлорди, такі, як, наприклад, власники Бакфілда, люди енергійні й заможні, мають відігравати у житті нації провідну роль. Що ж стосується Тома, то нам обом дуже хотілося, щоб він якнайшвидше «закріпився» в житті, ставши людиною певною, поважною, із становищем.

Нам здавалося, що молодь остаточно пустилася берега, і що їм, молодим, за мирного життя доведеться не солодко (звичайно, ми гадали, що після війни життя буде таке ж, як і довоєнне, коли нехтування давніх звичаїв та моральних норм неминуче кінчалося катастрофою не лише для зеленого юнацтва, а й для старшого покоління, для їхніх батьків).

Звісно, висловлювати такі думки публічно Честерові не випадало. Молодих солдатів, з яких переважно складалася армія, треба було змусити воювати, а молодих дівчат-робітниць — працювати, не шкодуючи сил, а всі вони (усвідомлюючи свою нову вагу) були надзвичайно вразливі і надто гарячі. Тому на людях Честер завжди говорив, що особисто він категорично заперечує оту нічим не аргументовану думку, яка побутує в деяких упереджених колах, які обстоюють патріархальний устрій доби королеви Вікторії та спадкові привілеї: хіба наша героїчна молодь, чия нечувана хоробрість врятувала Англію, не гідна тієї свободи, яка стала