Читати книгу - "Ліки від страху"

Водій увімкнув велике світло, воно струмувало голубуватими краплями дощу. Я розбігся, щосили відштовхнувся і перелетів через чорноту канави, впав, підвівся і в світлі автомобільних фар побачив Позднякова.

Вони задкували від Позднякова асфальтовою доріжкою — їм бігти було нікуди, та, видно, вони й не збиралися бігти, а задкували, щоб вибрати момент зручніший — завалити Позднякова вже назовсім. Потім вони наважились: один з них пронизливо крикнув, обидва кинулися на Позднякова одночасно, і відстань між ними була мізерна — метрів п'ятдесят, але мені її треба було ще пробігти, і ці кілька секунд перетворились на вічність. Поздняков присів і збив одного з ніг, проте другий вдарив його по голові, і навіть звідси, на бігу, я почув цей надсадний різницький «хек!», з яким звалився удар на голову дільничного. Поздняков устояв, не впав, широким замахом відкинув його. Мені було видно, як щось чорне залило обличчя Позднякова, ніби розбився об його голову слоїк з чорнилом, і не зразу здогадався, що кров у темряві чорна.

Рукавом змахнув Поздняков кров з обличчя і, перехопивши руку бандита, вдарив його, підтягнув до себе ближче і вже не відпускав. Він бився з бандитами, як працював, — по-селянськи спокійно, акуратно, не допускаючи в цій відповідальній справі ані найменшого нехлюйства.

— Пістолет! Пістолет у них! — кричав я йому несамовито на бігу.

Поздняков завалив у цей момент другого, провів долонею по обличчю, глянув на залиті кров'ю руки і спокійно сказав:

— У мене він. А не в них. Побавилися — годі… — І показав мені воронований «Макаров», який тьмяно блиснув.

З'явився Чигаренков на машині. Поздняков підняв із землі за комір кремезного бандита і сказав:

— Пивка не хочеш? А то почастую. Твою матір… сволота!

Під'їхав автобус МУРу, оперативка із сто шістдесят сьомого відділення, на пустирі стало гамірно, з вікон будинку висувалися мешканці, снували якісь люди, міліціонери саджали затриманих у машини, експерт-медик перев'язував Позднякову голову, завивали двигуни, і мене раптом охопило відчуття радісної порожнечі, відчуття волі й виконаних якихось не дуже навіть зрозумілих, проте дуже важливих зобов'язань.

Заарештованих допитували одночасно в кількох кабінетах. Від збудження і втоми у мене був дивний стан — паморочилось у голові, шуміло у вухах, хитало, мов п'яного. Я сідав на стілець поруч із слідчим, слухав кілька хвилин допит, потім вставав і йшов у другий кабінет, виходив на сходову площадку, де стояв самотній, забутий усіма в метушні Поздняков у білій марлевій чалмі, що незворушно курив свої сигаретки «Прима». Щось він говорив мені, але через гудіння у вухах я погано чув. Потиснув йому руку й пішов до себе. В коридорі зустрів Шарапова — не втерпів, теж приїхав. Він мені сказав щось, але, наче в німому кіно, я вловив лише, як безгучно ворушаться його обвітрені губи. Гули, гули на різних нотах голоси…

— Мій брат Степан Танцюра працював експедитором в артілі «Рибалка-спортсмен». Він знав усі їхні махінації і розповів про них Борисові, який придумав шарашити сім'ї засуджених…

— Борис показав мені непомітно дільничного. Я підійшов і запропонував йому квиток. Коли в перерві я вийшов, мене під трибуною вже чекай Борис з отруєним пивом. Ще попередив «Дивись не переплутай»…

— Ми з Колькою Танцюрою дотягли попід руки його до газону й там кинули під кущами. Мені здалося, що він уже помер…

— Борис попросив мене дістати йому хімікат, який руйнує папір, а я йому дала суміш з перекисом бензоїлу, яка на світлі активно окислює целюлозу…

— Борис пояснював, що потерпілі бояться міліції більше від нас і заявляти про розгони не стануть…

— Борис дав мені адресу будинку й номер червоного «жигуля» і велів приклеїти в паз заднього буфера пакетик. Я і приклеїв уночі…

— Де шукати татарина цього, Рамазаиова, нам написав з колонії Степан Танцюра. Ми за його дружиною і подалися на дачу, в Кратово…

Я причинив за собою двері в кабінет, сів за стіл і відчув, як утома навалилася на мене океанською товщею. Пливли в голові якісь обличчя, слова, безгучно розмовляв зі мною Лижин, скаржився мені Благолєпов, шукав підтримки Хлєбников, несамовитів Панафідін, щебетала дружина його Ольга, скрипів зубами почорнілий з горя і приниження Поздняков, і руйнувалася на очах кам'яна стіна непохитної душі Ані Желонкіної, в німому жаху плакала кохана Лижина.

Кохана Лижина…

Ось звідси почалася багато років тому ця історія. З її любові і її хвороби йде відлік часу. Вона дала Лижину сили й зухвалість. А я її ніколи не бачив. Жінку, заради якої вчений зробив велике відкриття.

Пронизливо затріщав телефон. Я зняв трубку.

— Тихонов? Це Хлєбников говорить.

Я подивився на годинник — двадцять хвилин на четверту.

— Дзвонив вам додому — піхто не відповідає, і я вирішив подзвонити сюди.

— Слухаю вас, Лев Сергійович.

— Лижин опритомнів. Якщо хочете, можете зараз приїхати.

І кинув трубку.

… Добрі люди перевезли мене в Базель, і місяць лежав я в постелі без сил, рятуючись від смерті їхніми турботами. Зцілений мною канонік Ліхтенфельс замість обіцяних ста гульденів надіслав соборним служкою шість монет, на них я і харчувався.

У слабості тілесній і душевному відчаї думав я про те, що на мені теж печать провини за смерть Азрієля. Негоже було мені ховатись, і, якщо прийняв він гордо смерть мученицьку, належало й мені теж зійти на вогнище.

Що ж зупинило? Розгубленість? Малодушність? Здоровий глузд? Чи це був звичайний страх? А може, надія на відомщення?

І вирішую я дати їм останній бій. На третій день страсного тижня піднімаюсь і, заточуючись від слабості, йду в магістрат. Не давши мені вимовити й слова, Наузеи грюкнув кулаком по столу:

— Не надумайте скаржитись мені на добрих моїх городян! Ви зуміли зіпсувати стосунки з усіма достойними людьми в Базелі. І