Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Погляд Дани ковзнув по одній із картин, і вона вклякла на місці, питаючи себе, чи це її очі вже з неї знущаються, чи розум їй каже «бувай». На відносно невеликому — приблизно метр на метр — полотні дівчинка-підліток, років дванадцяти, чомусь вражаюче схожа на неї в дитинстві, спала за заваленим підручниками столом, поклавши руду голову на складені, як на уроці, руки, а до неї навшпиньках наближалися три босоногі різномасті янголи в білих тогах і з різнобарвними крилами — бузковими, рожевими та ніжно-зеленими. Янголи, відповідно, були рудим, чорнявим та білявим. Знизу до рами був прикріплений папірець, на якому значилося: «Янголи, що підкрадаються».

— Яка дивна назва, — зауважила Дана, пильніше приглядаючись до картини. Художник, ще зовсім молодий, традиційно розпатланий юнак — кароокий брюнет від сили років двадцяти, дуже мило зніяковів.

— Чомусь вважається, що тихо приходить тільки біда, — хрипкуватим голосом затятого курця пояснив він і розгублено всміхнувся. — Тихо і зненацька. А добро буцімто йде гучно, відкрито, з музикою та феєрверками. А мені здається, що й добро буває тихим. Сором’язливим. Ми ж не бачимо наших янголів, правда? Але вони — є. І вони охороняють нас. Вони підходять тихо, щоб не злякати нас. Вони…

— Підкрадаються.

— Майже, — митець обдарував Дану ще однією збентеженою посмішкою. — Я, мабуть, ідіот.

— Я куплю цю картину, — сказала Дана.

І купила. Хлопець ще поривався сказати щось про презент, але, на щастя, поруч із друкованою назвою від руки хтось нашкрябав ціну — $100, вочевидь не цей юнак. Сто баксів, і янголи стають на варту, сміялася Дана сама до себе, вірніше, намагалася сміятися, бо щось лоскотало її зсередини, наче птах бився в грудях, шукаючи волі. Вона подумала, що це полотно — знак, це має бути якийсь знак, і тут-таки, негайно за себе злякалася. Так і до божевільні недалеко.

Сонце припікало, бо, коли Дана вийшла з узвозу у стані легкого запаморочення від своєї знахідки, була вже друга година дня. Невеличкий бар на Контрактовій площі, куди вона зайшла, щоб випити соку, зустрів її сутінками від запнутих вікон і теплим повітрям, яке ліниво ганяв почеплений під стелею старезний вентилятор.

— Чогось мокрого, — сказала вона дівчині за стійкою, — і холодного. Температурою не вище п’ятнадцяти градусів.

— Спиртного? — з розуміючою усмішкою уточнила спітніла барменка.

Спочатку Дана хотіла відмовитися, та при одній думці, що доведеться в спеку давитися газводою — бо соків у меню про всяк випадок не згадували, їй стало млосно. І вона наважилася:

— Білого сухого вина.

— Як така жінка може пити в цьому ганделику?

Дана впізнала його з першого ж слова, і неквапно, розтягуючи задоволення, озирнулася — адже, промовляючи цей штатний комплімент, він бачив її лише зі спини. Мить — і вона зустрілася поглядом із невисоким повненьким чоловіком із каштановим, до пліч волоссям і розумними фіалковими очима, вбраним у сірі штани й білу теніску. Героєм її снів. Кумиром отроцтва. Поетом Любомиром Шереметом.

Серце у Дани захолонуло ще від звуку його голосу, а зараз, сильно калатаючи, покотилося вниз, прямо на брудну, давно не миту підлогу. Та зовні дівчина — о, слава Аллаху та урокам тітки Олени — лишилася незворушною, мов танк — чого не можна було сказати про Любка. Він закляк на місці, лілові очі зробилися шаленими і розширились так, ніби вони цілком увібрали в себе сяючу, провокуючу Данину красу, і від того навік стали великими. Дану те не сказати як потішило; вона знала, що виглядає добре, та захоплений вираз його обличчя підказав їй інше слово так ясно, ніби він це озвучив — прекрасна.

— А що не так? Ціни тут пристойні, не кусаються.

— А ви, обираючи кафе, завжди керуєтеся цінами?

— Ні, тільки коли хочеться випити, а грошей мало.

— Дозвольте мені вас пригостити.

Дана кивнула.

— Дозволю, дозволю, пане Любомире, — уточнила вона задля уникнення двозначностей, коли вони перетинали вулицю, щоб зайти в маленьке кафе-бар з чарівною назвою «Напроти». Навпроти чого він знаходився, не знав, певно, і його власник, та в Дани ця назва асоціювалася чомусь з дитячою переробкою відомого шлягера: «Эти глаза напротив — эти глаза не против!» Любко ніс Данину картину, загорнуту в цупкий сіруватий папір, і мав вигляд щасливої людини.

— Дуже прошу, не так офіційно. Можна просто Любко. Звідки ви мене знаєте?

Він говорив, приязно посміхаючись, а усміх у нього був теплим і трохи іронічним, чи радше самоіронічним, що відразу сподобалося Дані. Будь-який чоловік комплекції Любка, та ще й з очима, як фіалки, виглядав би очманілим від надлишку в раціоні сон-трави Купідоном і не здавався б мужнім, але тільки не він.

— Ну, сказати, що я вас знаю, з мого боку буде надто самовпевнено. Скажімо краще — я вас впізнала, — вже влаштовуючись на високому стільці, зронила вона і пригубила шардоне. Вино виявилося чудовим — саме те, що треба в літню спеку. Для себе Любко замовив «Криваву Мері». — Я певною мірою ваша шанувальниця.

— Певною мірою? — Любко засміявся, милуючись надзвичайною вродою своєї візаві. Коли вона посміхалася — а видно було, що вона не з тих економних осіб, що бережуть усмішки, бо бояться зморщок, — на щоках у неї вигравали ямочки, а в зелених, як мох, очах починали стрибати бісики. Ця дівчина була неймовірна. Вражаюче, сліпуче прекрасна. Неначе блискавка, яка ожила, щоби вразити його на відстані і прямісінько в серце! — А можна детальніше, якою саме?

— Ну,