Читати книгу - "Сонячний Птах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І Гай почув новий тон у голосі Ланнона. Він спантеличив його, й він подивився на свого царя. І тоді він зрозумів, у чому річ. Не біль від брутально зашитої щоки примусив темні тіні танцювати в блідих голубих очах. Уперше за всі роки знайомства з Ланноном Гай побачив, що цар боїться.
Гай дуже старанно спланував операцію на останню годину перед сутінками, на кінець дня, коли тіні стають довгими, а світло непевним. Протягом полудня він улаштовував сутички біля броду в половину сили своїх когорт, але головний резерв він заховав у густому лісі на берегах струмка. У полуденну спеку він дозволив їм відпочити, дозволив їм їсти й пити, гострити зброю, поки він здійснював свої приготування. Він вибрав п’ятдесят найкращих легіонерів, викликавши їх поіменно із рядів, і відвів їх туди, де їх не могли бачити настирливі погляди людей із пагорбів із-за струмка.
Із дна казанів для приготування їжі вони обшкребли густу чорну сажу й, змішавши з олією, перетворили її на густу пасту. Цього не вистачило для того, щоб замалювати в чорний колір шкіру п’ятдесятьох чоловіків, тому руки й ноги вони вимазали грязюкою з річки. Усіх роздягли до голого тіла й на шиї їм накинули рабські ланцюги, але, щоб стулити кільця ланцюгів на шиях, замість залізних шпильок використали хмизинки. Воїни не могли взяти із собою щити, а свою зброю вони вимастили товстим шаром чорної грязюки, щоб приховати дзенькіт і зблиски голого металу, і прив’язали її до спин, щоб нічого не тримати в руках.
– Ви раби, а не легіонери, – сказав їм Гай. – Біжіть так, як бігають раби, – вистрибуйте, як побитий пес.
Коли вони вибігли з-за дерев і кинулися до річки, переслідувані півсотнею легіонерів, то завивали від жаху, а ретельно націлювані стріли падали повз ціль, навколо них. До берега вони дісталися на п’ятсот кроків вище за течією від броду. Коли вони перебрідали струмок, ще скуті рабським ланцюгом, цар венді зі свого спостережного пункту побачив їхню втечу й послав два великі загони лучників і списників, щоб ті прикрили переправу.
На березі струмка спалахнула жорстока й кривава маленька битва, й під прикриттям того безладу Гай переправив через річку свій загін і заховав його в лісі на протилежному березі. Між деревами вони натрапили на невеличкий підрозділ венді, та, коли тубільці зрозуміли, що їх обмануто, загін Гая скинув ланцюги й завдав їм нищівного смертельного удару.
Тепер ніщо не перешкоджало їм добутися до підніжжя командного пагорба. Збившись у купу й заховавшись у лісі, вони під проводом Гая побігли навколо пагорба на протилежний бік. Загін пересувався швидко, й Гай дав їм кілька хвилин перепочинку. Грязюку змило з рук і ніг воїнів під час переправи через річку, а розбавлена в олії сажа стікала з потом, надаючи їм дикого й відчайдушного вигляду.
Брязкіт і гомін битви біля річки припинився, й ліс став мовчазним і тихим, коли Гай повів свій загін на вершину пагорба його протилежним схилом. Там стояли вартові, але вони були не уважні й не помічали дивних, виквацяних у чорний колір постатей між лісовими тінями, аж поки не було надто пізно.
Наблизившись до гранітної округлої вершини пагорба, Гай зупинився знову, чекаючи обіцяної Ланноном сутички, щоб відвернути увагу людей, які оточували царя. Далекі крики й тихе подзвякування металу від броду тут були майже нечутні – їх поглинали масивний пагорб і відстань.
Гай тихо наказав:
– Пора. Усі разом.
І вони перетнули лінію лісу й побігли вгору гранітним схилом. Гай біг дуже легко, стрибаючи попереду воїнів розгонистою ходою довгорукого старого самця-бабуїна.
Коли він був за двадцять кроків від вершини, цар венді відчув його присутність й обернувся обличчям до Гая. Він викрикнув застереження своєму штабові, а Гай стрибнув на нього, як тер’єр стрибає на шию лева. Двоє охоронців царя підбігли, щоб утрутитися, але Гай недбало змахнув у їхній бік сокирою, злегка обернувши зап’ясток насередині удару так, що лезо задзвеніло, змінивши напрям, одного охоронця відразу вбивши, а другому акуратно відтявши вище ліктя ту руку, в якій він тримав списа. Вони впали, а Гай накинувся на царя.
Він побачив перед собою великого чоловіка, мабуть, найбільшого серед тих, кого він будь-коли бачив; його блискуча чорна шкіра мала червонястий відтінок. М’язи на його плечах і руках були опуклі й вузлуваті. Жили на шиї теж випиналися. Він мав важку щелепу. Голова в нього здавалася круглою, як омитий річкою валун, а без головного убору скальп був голий, чорний і відполірований. Його товсті чорні ноги почасти прикривала розмаяна спідничка з леопардових китиць. Він стрибнув назустріч Гаю, злегка нахилившись і тримаючи під рукою важкого списа, гострий і блискучий наконечник якого прагнув устромитися у м’який живіт супротивника. Він рухався зі швидкістю леопарда, миттєво зреагувавши на атаку Гая, у ньому вгадувалося відчуття дикої сили та енергії, яке заблокувало напад сокирника і примусило його інстинктивно метнутися вбік у ту мить, коли лезо наконечника потужного списа вдарило крізь порожнечу там, де мав би бути живіт Гая.
Чорний велетень загарчав, коли його удар завмер у повітрі, й погляд його темно-жовтих очей прикипів до Гая. Він ударив знову, й Гай відстрибнув убік – наконечник списа знову посвистів повз нього, але Гай у своєму стрибку дістав гостряком, який стримів посередині леза сокири голі ребра велетня. Чорна шкіра з червонястим відтінком тріснула, на мить показавши білу кістку у глибинах рани, перш ніж струмінь темної крові затулив її. Цар зойкнув, коли відчув цей укус, і став колоти та рубати овода, який танцював перед ним. Кожен удар був шаленішим, кожен напад необміркованішим, а Гай дражнив супротивника, чекаючи своєї миті. Вона настала, й несподівано Гай опинився в середині кола, яке утворювали удари списа. Гостряком своєї сокири він націлився в стегнову артерію в паху велетня, угородивши різьблену крицю в туге тіло на півдюйма далі праворуч, не влучивши в артерію, проте повалив царя на одне коліно. Гай випручався. Сокира злетіла вгору, і Гай націлився завдати удару по круглому чорному черепу укляклого на одному коліні царя, який мав розколоти його до грудей.
– За Ваала! – крикнув він, опускаючи сокиру.
Але не завдав удару до кінця, бо змінив намір. Він ніколи не зрозумів, що то був за імпульс, який примусив його обкрутити сокиру й ударити по черепу царя не гострим лезом, а тупим боком, послабивши удар так, що його вистачило, аби велетень упав обличчям на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.