Читати книгу - "Сонячний Птах"

Перший напад відбувся після півночі в першу ніч. Він став шоком для Гая, бо, хоч він і вжив усіх заходів остороги, які годиться вживати, розбиваючи вночі табір на ворожій території, він не чекав нічого подібного від племен. П’ятеро вартових із перетятим горлом, обстріл стрілами із засідки, швидкий напад і швидкий відступ у найслабшому місці їхніх позицій, а не повномасштабна нічна атака – очевидний доказ планування й контролю операції, здійсненої з метою убити якнайбільше ворогів.

Лише тренування й дисципліна не дозволили легіону кинутися врозтіч перед цим ревучим потоком, який накотився на них із темряви. Протягом двох годин вони утримували свої позиції під безперервне завивання сурм, які сигналили тримати стрій, і крики центуріонів у темряві:

– До мене, Шостий!

– Тримайся, Шостий!

– Не відступай, Шостий!

Коли зійшов місяць й освітив поле бою, нападники розчинилися в лісі, а Гай дістав змогу пройти між своїми когортами й оцінити позицію.

Мертві вояки племені лежали високими купами навколо квадратів, на яких тримали оборону когорти. При світлі смолоскипів легіонери добивали поранених ворогів короткими ударами меча, тоді як інші піклувалися про власних поранених і складали мертвих для спалення на вогнищі. Гай із полегкістю переконався в тому, що втрати тих, хто оборонявся, відносно незначні, а нападникам довелося заплатити високу ціну.

Посеред безладу битви багато рабів відповіли на заклики нападників і дружним ривком вирвалися з квадрата, в якому їх тримали. Їм пощастило втекти вночі, але вони досі були обплутані спільним ланцюгом. Утім, залишалося ще близько шістнадцятьох тисяч, які завивали з жаху, голоду та спраги.

Легіон розклав у темряві кремаційні вогнища й заспівав подячну молитву Ваалові, коли вирушив у похід. Уже через годину після сходу сонця стало зрозуміло, якою буде тактика венді, що її вони обрали на сьогодні. Кожна перешкода на дорозі чи біля дороги захищалася загонами лучників або списників. Треба було докласти неабияких зусиль, щоб вибити їх із тих позицій, хоч вони щоразу відступали перед атакою Гаєвих сокирників, але разом із тим фланги та ар’єргард їхньої колони мусив постійно витримувати напади досить численних сил.

– Я ніколи раніше про щось подібне не чув, – із подивом заявив Ланнон на короткому перепочинку, коли він розстебнув і скинув шолом, щоб провітрити спітнілі золоті кучері й прополоснути рот вином. – Вони воюють як вимуштроване й натреноване військо.

– Це справді щось нове, – погодився Гай, узявши клапоть тканини, який намочив для нього один зі зброєносців.

Руки й обличчя Гая були поцятковані бризками крові, кров засохла чорною корою на лезі та руків’ї його сокири з грифами.

– Вони мають мету й тактику, я ніколи не бачив, щоб плем’я перегрупувалося після невдалої атаки. Я не знав таких дикунів, які знову б нападали після того, як зазнали поразки.

Ланнон виплюнув червоне вино на землю.

– Нас можуть відколошматити ще більше, перш ніж день закінчиться.

Він засміявся, уявивши собі таку картину, й передав чашу з вином Гаєві.

Вони наблизилися до місця, де дорога перетинала вузький струмок і далі проходила між двома симетричними круглими пагорбами, схожими на жіночі груди. На струмку був брід, а перед бродом стриміли в землі шістнадцять списів із настромленими на них відтятими головами легіонерів, які належали до когорт Бекмора, що пішли вперед із худобою.

– Бекмор також не обійшовся без втрат, – зауважив Гай, дивлячись, як знімають голови зі списів і поквапно загортають їх у клапті шкіри.

– Шістнадцять загиблих із двадцятьох тисяч – це навряд чи така катастрофа, яку можна рівняти з поразкою біля озера Тразимени,[23] – весело зауважив Ланнон. – У такий огидний спосіб вони остерігають нас про свій намір захищати брід – слабка тактика, Сонячний Пташе.

– Можливо, мій володарю, – погодився Гай, але він побачив обличчя своїх людей, які з виразом жаху дивилися на нерівно відтяті червоні горлянки та на витріщені очі у відрубаних головах. У їхніх шлунках, либонь, похололо.

Венді й справді захищали брід, як і передбачив Ланнон. Гай прикинув, що їх тут було принаймні вдвічі більше, ніж його легіонерів, і, коли вони намагалися прорубати собі шлях, цього їм не дозволяли безперервні атаки на фланги та ар’єргард. Двічі Гай давав наказ сокирникам та піхоті відступити назад із червоної грязюки броду, щоб перепочити й перешикувати ряди. Але день ставав гарячим, а легіонери стомилися.

Ланнон був поранений дротиком, що влучив йому в обличчя й розкраяв щоку до кістки. Рана здавалася бридкішою, ніж була насправді, бо його бороду обляпало кров’ю й грязюкою. Лікар зашивав вологі краї вже закритої рани, коли Гай приєднався до гурту людей навколо царя, й Ланнон відповів на його стривожене запитання сміхом.

– У мене тепер буде цікавий шрам. – Потім, не обертаючи голови, він сказав Гаєві: – Я знайшов розв’язання нашої проблеми, Гаю, й онде вона.

Він показав через струмок на найближчий із двох пагорбів. Його вершина була на відстані, куди не змогла б долетіти стріла, десь, можливо, кроків за п’ятсот. Хоч на схилах пагорба стояв ліс, нагорі видніла галявина із заокругленого голого граніту, й на тій галявині стояв невеличкий гурт людей. Вони оточували центральну постать.

Гай завжди пам’ятатиме його таким, яким побачив того фатального полудня на вершині пагорба біля броду. Відстань не зменшила його розмірів, як зменшила вона розміри людей, які стояли навколо нього. У якийсь дивний спосіб вона зробила його фізичну присутність більш переконливою. То був справжній велетень, на голову й плечі вищий, аніж його супутники. Сонячні промені вигравали на намащених опуклих м’язах його грудей і рук, а високий головний убір із пер синьої чаплі не піддавався вітру й гордо височів на його голові. Його стан оповила лише коротка спідничка з леопардовими хвостами, але Гай не потребував якихось ще ознак, аби зрозуміти, що перед ним цар.

– Он як! – лагідно проказав він і відчув, як у ньому щось заворушилося, щось холодне, слизьке, наче змія, розгорнуло свої кільця.

На вершині пагорба цар венді зробив широкий жест, а потім махнув у бік броду важким бойовим списом. Це вочевидь був сигнал, бо від гурту навколо нього відокремився посланець і побіг униз схилом пагорба, щоб передати наказ.

– Нарешті племена знайшли собі вождя, – сказав Гай. – Я міг би здогадатися про це й раніше.

– Приведи його до мене, – наказав Ланнон. – Він потрібен мені. Усе інше не