Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

падає цегла, рветься линва в ліфті, лопається ваш банк; а то ще вам несподівано завдає прикростей ваша дружина або ресторанний обід; одне слово, доля грається вами і кидає вас в усі боки як той корок у пляшці вина, відіткнутій лакеєм, якому не дали на чай. Місто — це пустун-хлопчисько, а ви червона фарба на його іграшці, і він вас лиже, поки не злиже.

Джон Гопкінс, цупко пообідавши, сидів у своїй тісній, як рукавичка, квартирці вікнами на вулицю. Сидів він на твердому, як камінь, дивані і дивився з задоволенням на прибиту до стіни картину “Буря” з серії “Мистецтво народові”. Місіс Гопкінс мляво говорила щось про кухонні пахощі, що доносились з сусідньої квартири. Покусаний блохами тер’єр дивився з огидою на Гопкінса, виставивши свої людиноненависні ікла.

Тут не було ні бідності, ні кохання, ні боротьби; але навіть і до таких висохлих стовбурів можна прищепити відросток повного життя.

Джон Гопкінс силкувався вкинути родзинку в прісне тісто свого існування.

— На службі в нас поставили новий ліфт,— сказав він, — а патрон зголив свої баки.

— Та невже! — вигукнула місіс Гопкінс.

— А містер Віплз,— говорив далі Джон,— прийшов сьогодні в новому весняному костюмі. Мені дуже подобається. Такий сірий з... — він спинився раптом, охоплений якимсь бажанням.— Я піду куплю на розі сигару, — заявив він.

Джон Гопкінс надів капелюх і рушив по затхлих коридорах та сходах свого дому.

Був теплий вечір. На вулиці стояв веселий гомін безжурних дітей, в якому завжди є якийсь особливий таємний ритм. Дорослі сиділи коло порогів своїх домівок та балакали, ліниво попахкуючи з люльок. І як це не парадоксально, а пожежні драбини давали притулок закоханим парочкам, що йшли туди не рятуватися від полум’я, що охопило їх, а навпаки, роздмухувати його.

Тютюнова крамничка, до якої попростував Джон Гопкінс, належала одному чоловікові на прізвище Фрешмейєр, що дивився на світ, як на безплідну пустелю.

Гопкінс, якого в крамничці не знали, увійшов і жартівливо сказав:

— Дайте мені одну з ваших капустяних сигар за п’ять центів.

Цей зухвалий натяк ще більше поглибив Фрешмейєрів песимізм, але він усе ж подав пачку сигар, що якістю дуже нагадували те, чого у нього просили. Гопкінс відкусив кінчик сигари, запалив її від газового ріжка, поліз у кишеню, щоб розплатитися і... не найшов там і пенні.

— Слухайте, друже, — одверто сказав він. — У мене зараз немає дрібних. Я занесу вам іншим разом, як тільки проходитиму мимо.

Невимовних радощів сповнилося Фрешмейєрове серце. Ще раз підтвердилося його переконання, що світ прогнив, а людина — ходяче зло. Не кажучи ні слова, він вийшов з-за прилавка і розпочав рішучий наступ на свого покупця. Але Гопкінс був не з таких, щоб правити за подушку для вправляння в боксі всякому песимістично налаштованому цигарникові, і на-замін доброго стусана, що він дістав від крамаря, який продавав лише за готівку, підсинив йому око.

Навальна атака супротивника примусила Гопкінса відступити на тротуар і тут уже битва закипіла. Мирний дерев’яний індієць з застиглою посмішкою на вирізьблений устах, що прикрашав крамничку, був перекинутий на землю, і юрба глядачів, що так люблять усяку колотнечу, збіглася подивитися на цей запальний турнір.

Але незабаром з’явився неминучий у таких випадках полісмен, однаково небажаний як для того, хто нападає, так і для того, хто обороняється. Джон Гопкінс був одним з тих мирних громадян, що сидять вечорами вдома і сушать собі голову над усякими ребусами, але і в ньому десь у тайниках душі жив дух опору, що виявляється в розпалі бою. Він пхнув полісмена на бакалійникову виставку, що стояла на тротуарі, а Фрешмейєрові дав такого штовхана, що той зараз же пожалкував, що не взяв собі за правило відкривати кредит на п’ять центів деяким покупцям. Потому Гопкінс щодуху кинувся навтьоки вздовж тротуару, а за ним слідком погналися цигарник і полісмен, мундир якого ясно свідчив про те, що бакалійник мав рацію писати на своїй вивісці: “Яйця дешевше, ніж будь-де у місті”.

На бігу Гопкінс помітив великий червоний автомобіль, що весь час ішов нарівні з ним. Раптом авто повернуло до його тротуару, і шофер знаком запросив його вскочити. Не вагаючись і хвилини, Гопкінс кинувся з розгону в машину і впав на оббите яскраво-червоним сидіння поруч шофера. Тоді з кашлем “diminuendo”[316] здоровенна машина понеслась, як альбатрос, уздовж авеню, на яке виходила Гопкінсова вулиця.

Не говорячи ні слова, шофер прискорював хід. Здоровенні окуляри і шоферське вбрання надавали йому диявольського вигляду.

— Дуже вдячний, друзяко, — промовив Гопкінс. — Я бачу, в вас тече кров справжнього джентльмена, і ви не з тих, що спокійно дивляться, як двоє насідають на одного. Ще б трохи, і вони б були мене злапали.

По шоферові не видно було, чи чув він, чи ні. Гопкінс знизав плечима і почав жувати сигару, в яку він під час бійки люто врізався зубами.

Хвилин через десять автомобіль в’їхав у розчинену браму пишного будинку з темного каменю і спинився. Шофер вискочив з авто і сказав:

— Ідіть мерщій. Леді сама з’ясує вам у чім справа. Це велика честь для вас, месьє. Ох, якби міледі доручила це Арманові. Але ні, я ж тільки простий шофер.

Сильно жестикулюючи, шофер провів Гопкінса в дім, і той опинився в маленькій, але розкішно обставленій вітальні. Назустріч йому підвелася молода, прегарна, як видіння, леді. Очі її палали гнівом, що надавав їй ще більше краси. Дугасті, тоненькі, як ниточки, брови були чарівно нахмурені.

— Місіс, — сказав шофер, низько вклоняючись, — маю честь вам доповісти, що я був у месьє Льонґа, але не застав його вдома. Повертаючись назад, я побачив, як цей джентльмен бився проти... як це кажуть... проти переважаючих сил супротивника. Він бився з п’ятьма... десятьма... тридцятьма чоловіками і жандарями aussi[317]. Так, місіс, він, як у вас кажуть, побив мало не до смерти трьох... ні, вісьмох полісменів. Так от, раз месьє Льонґа не було вдома, я подумав, що цей джентльмен зможе зробити місіс ту саму послугу, і привіз його сюди.

— Гаразд, Армане, — сказала леді, — можете йти, — і повернулась до Гопкінса.

— Я посилала шофера, — сказала вона, — по мого кузена Волтера Льонґа. Справа в тім, що тут у домі є один чоловік, який тяжко образив мене. Я поскаржилася тьоті, а вона сміється з мене. Арман каже, що ви