Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— А ти справді отримуєш задоволення від цього порядку? — відповіла я питанням на питання, усміхаючись.

— Отримую, — спокійно сказав він, повертаючись до свого крісла. — А тепер, будь ласка, залиш книги в спокої, інакше я змушений буду заборонити тобі до них торкатися.

Я пирхнула, але все ж відійшла від полиці.

— Ти просто перфекціоніст, — пробурмотіла я, сідаючи у крісло навпроти нього. Я дражнила його й одночасно стримувала свою посмішку, щоб вона не була надто широкою.

— А ти безладна, — відповів він, глянувши на мене поверх своїх окулярів.

Ми обмінялися короткими поглядами, і я не стрималася — розсміялася. Він повернувся до своєї книги, але я бачила, що його куточки губ все ж піднялися в ледь помітній усмішці.

Я сиділа ще деякий час, розглядаючи полиці бібліотеки, заповнені старовинними книгами з пошарпаними обкладинками. Тишу порушувало лише легке шарудіння сторінок та мій ритмічний рух ногами, якими я гойдала від нудьги. Думки кудись пливли, але потім мені згадалися слова Офелії про те, що в Самайн стирається межа між світом живих і мертвих.

— Вона була гарною? — різко запитала я, не усвідомлюючи, як голосно це прозвучало.

— Хто? — Кассандр навіть не підняв очей від книги, його голос був спокійним, але я вловила ледь помітний відтінок цікавості.

— Твоя дружина, — прошепотіла я, уважно спостерігаючи за його обличчям.

Він повільно закрив книгу і відклав її на стіл. Його погляд, який тепер був спрямований на мене, був таким проникливим, що я мимоволі відчула себе трохи винною за своє запитання. Але вираз його обличчя залишився незворушним.

— Так… вона була вродливою, — тихо сказав він. — Але потворною була її душа.

Це було настільки неочікувано, що я на секунду забула дихати. Хіба він не мав виглядати згорьованим?

— Я більш ніж впевнена, що вона стала такою через тебе, — спробувала пожартувати я, намагаючись трохи розрядити атмосферу.

Кассандр різко звузив очі, його тон став холодним:

— Не смій звинувачувати мене в тому, чого ти не знаєш, Корделія.

Я на мить замовкла, відчувши, що, можливо, зайшла надто далеко, але цікавість не давала зупинитися.

— Вона кохала тебе? — запитала я, сподіваючись почути більше.

Його погляд став задумливим, ніби він намагався знайти потрібні слова. Нарешті Касс промовив:

— Її любов не була чистою. Вона була, як квітка олеандру: пахуча й красива, але на смак гірка й отруйна.

Його слова були наче вітер, що приносить із собою запах диму й осіннього листя — теплі, але з відтінком попелу.

— То що ж сталося між вами? — ще тихіше запитала я, щоб не виглядати нав’язливою.

Кассандр на мить замовк, його руки мимоволі напружилися, а очі наповнилися холодною рішучістю:

— Вона. Вона була найгіршим, що трапилося в моєму житті.

Я спробувала уявити ту жінку, яка залишила такий глибокий слід у його душі, але не могла зібрати картинку докупи.

— Як її звали? — обережно запитала я, наче боялася, що він різко обірве розмову.

— Досить, Корделія. Я вже відпустив минуле, — твердо сказав він, і я зрозуміла, що далі питати не варто.

— Це нічого, якщо ти не хочеш говорити про це, — сказала я, намагаючись бути розуміючою. — Сподіваюся, ти дійсно не живеш минулим.

Його обличчя трохи пом’якшало, і, дивлячись мені прямо в очі, він відповів:

— Я ще ніколи не був таким щасливим, як зараз.

Його слова були несподіваними, але приємними. Я навіть відчула, як мої щоки ледь-ледь порожевіли.

— То вона не прийде на Самайн? — запитала я напівжартома, хоча в моєму голосі прозвучала легка тривога.

Кассандр несподівано засміявся, його сміх був глибоким і щирим:

— Ні, можеш бути впевнена.

Я з полегшенням видихнула, навіть не усвідомлюючи, що затримувала подих.

— Тебе це турбувало? — запитав він, піднявши брову.

— Не скажу, що ні, — зізналася я. — Але це виглядало б… моторошно.

— Ми захистимо будинок оберегами. А навіть якщо й ні, то я ж казав, що сюди не проникне жодне зло, — впевнено сказав він.

— А чому?

— Наші духи є не тільки помічниками, а й захисниками-оберегами, — пояснив Кассандр, його голос звучав спокійно й переконливо.

Я кивнула, задумуючись про те, наскільки багато я ще не знаю про Аларію.

— Відтепер буду більше їх цінувати, — з усмішкою сказала я.

Кассандр ледь помітно всміхнувся й додав:

— То може підеш допоможеш їм з врожаєм у саду? До Самайну треба все зібрати.

Я завмерла, згадуючи величезний сад із яблунями, грушами й виноградниками, який простягався за двором.

— Ти серйозно? — запитала я, відчуваючи, як напруга починає наростати.