Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Стосунки вояків «українського» походження — габсбурзьких підданих, вбраних в австрійські однострої, з Українською Державою мали дуже дивний — якщо не сказати більше — характер.

У травні 1918 р. керiвництво цих січових стрільців розділилося на дві групи. Перша вважала співпрацю з гетьманом можливою, друга таку можливість категорично відкидала. Під тиском Грушевського, який, за свідченням очевидця, «гостро заатакував Скоропадського як росiйського генерала й особисто як новопокликаного Гетьмана — з позицiй крайнього соцiялiзму, як партiйний агітатор»[178], та всупереч позицiї Коновальця, Стрiлецька рада вiдмовилася пiдтримувати Скоропадського. При цьому частина вояків цього підрозділу (чисельністю до 3 тис., з яких негаличан була хіба 1/3) все ж таки перейшла на службу Запорізької дивізії Збройних сил УД, інші зникли невідомо де.

У липні Рада січових стрільців порушила клопотання про відновлення формування. Клопотання Скоропадський задовольнив 23 серпня. В останній день серпня він прийняв стрілецьку делегацію. Результат зустрічі: стрільці формально присягнули на вірність Українській Державі, Коновалець та Мельник отримали з рук гетьмана полковничі погони та згоду на формування окремого полку чисельністю до 1800 багнетів[179].

Формацію було відновлено як Окремий загін січових стрільців, осідком визначили Білу Церкву. Списочна чисельність його на той час не перевищувала 1300 вояків, фактично несли службу менше 1000. Саме ці хлопці зі зброєю в руках у листопаді 1918 р. підтримали антигетьманське повстання (докладно про це розповімо в наступній частині «Крах Симона Петлюри»), вчинивши тим самим акт державної зради.

Спонукала їх до того Рада січових стрільців, яка, ухвалила: «Київ важніший за Львів», відмовивши, тим самим, галицьким інсургентам у підтримці у війні з поляками[180]. Пояснюється таке рішення просто: Шаповал та Винниченко вважали гетьмана Скоропадського більшим ворогом України, ніж Леніна та Троцького.

Створення національних Збройних сил

Спочатку мав намір назвати цей розділ «Відновлення національних Збройних сил», але по деякому часі з’ясував, що після місяців перебування при владі урядів УНР «відновлювати» не було чого.

Творити національну армію треба було навіть не на порожньому місці, спочатку треба було позбутися спадку УНР. Це по-перше.

По-друге, творити свої Збройні сили керівникові УД доводилося всупереч очевидним політичним та військовим інтересам Австро-Угорщини та Німеччини. Хоча і тут не все так просто, як могло би здатися з першого погляду.

Відомий дослідник Віктор Савченко, посилаючись на лист одного австрійського дипломата від 2 жовтня (щоправда, без посилання на першоджерело), пише, що той інформував начальство у Відні: «Німеччина згодилася допомогти гетьману створити армію у 120 тисяч вояків» в обмін на «повну націоналізацію уряду та демократичні вибори до Сойму, скликавши його першу сесію у грудні 1918-го»[181].

Отож, оскільки формувати власне військові підрозділи було тим часом неможливо, то військове керівництво держави пішло трьома паралельними шляхами.

Перший — створення структур, без яких жодна армія існувати не може. Ці структури, які забезпечують повноцінне повсякденне життя армії, створювали, як правило, поза військовим відомством, скоріш за все, аби утаємничити процес від німецьких та австрійських друзів.

Шлях другий — створення парамілітарних формувань типу козачих об’єднань.

Шлях третій — розширення функцій та збільшення чисельності існуючих військових формацій типу прикордонної варти або підрозділів по охороні залізниць.

Перший крок

Історія професійних національних Збройних сил почалася 15 травня, коли тимчасово виконуючий обов’язки міністра військових справ Олександр Лігнау — а саме його можна і треба з повним правом назвати одним з батьків професійної армії Української Держави, видав свій перший, основоположний, наказ.

Хто такий Олександр Лігнау?

Лігнау Олександр Георгійович (1875—1938 рр.) народився в Ялті в сім’ї керуючого маєтком великого князя Олександра Михайловича. Закінчив Одеську Рішельєвську гімназію та 3 курси фізико-математичного факультету Одеського університету, Олексіївське військове училище (1898 р.). Випущений підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу (1905 р., по 1-му розряду). В 1905—1913 рр. проходив службу на командних та штабних посадах. Учасник Першої світової війни: начальник штабу 80-ї піхотної дивізії, командир 170-го Молодеченського полку, начальник штабу 152-ї піхотної дивізії, 7-го армійського корпусу, з серпня 1917 р. — командир 21-ї піхотної дивізії. Генерал-майор (з квітня 1917 р.). Наприкінці 1917 р. — командир 11-ї піхотної дивізії УНР, помічник військового міністра УНР. За часів УД —1-й помічник військового міністра, з 29 червня — Генеральний хорунжий. 18 жовтня призначений командиром 7-го Харківського корпусу. Після антигетьманського перевороту намагався вступити до Добровольчої армії. 1919 р. перебував у резерві офіцерів Генерального штабу. В січні 1920 р. потрапив до червоного полону. В березні цього року був висланий до Москви, перебував у розпорядженні Всеросголовштабу. З січня 1921 р. — викладач Військової академії РСЧА. Заарештований в січні 1931 р., засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Звільнений 1933 р. з відновленням на службі. Викладав на курсах «Вистрєл». Комбриг (1936). 21 грудня 1936 р. заарештований, 24 січня 1938 р. засуджений НКВС СРСР до розстрілу. Реабілітований 1956 р.

О. Лігнау. Суспільне надбання

Нагороди: Св. Станіслава III ст., II ст., (1907); Св. Анни III ст.; Св. Георгія IV ст.; Золота Георгіївська зброя «За хоробрість»[182].

Перший крок — продовження

Наказ, виданий Лігнау, констатував та стверджував, зокрема, таке: «Згідно з наказом Ясновельможного Гетьмана всієї України 9 травня цього року я вступив у тимчасове виконання обов’язків військового міністра. Розпочинаючи виконання дорученого мені відповідального завдання, звертаюсь до всіх моїх співробітників, від молодшого до найстаршого, перейнятись свідомістю, що наша молода держава буде міцною та самостійною тільки при існуванні нормально зорганізованої озброєної сили.

...Армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі.

Без твердої дисципліни, котра виявляється в безперечній підлеглості наставленим начальникам, зорганізована озброєна сила неможлива.

...Підтримування дисципліни мусить провадитись з повною повагою до людської гідності підлеглого, яке б не було незначне його становище. За найкращий спосіб виховання вважаю особистий приклад начальника...

Високий стан військового оборонця Української Держави накладає на кожного обов’язок з особливою обережністю відноситись до всього, що може кинути тінь на нашу армію, яка тільки що народжується і якої кожна особа повинна прямувати до ідеалу — бути лицарем чести і обов’язку перед Батьківщиною. Наша держава, що доперва народжується, вимагає від нас повного напруження всіх сил, розуму і волі, щоб в найшвидчий час утворити армію, котра буде підвалиною вартості й права молодої Самостійної України...

Все діловодство, всі офіціальні відношення неухильно вести на державній мові. У всіх установах та частинах організувати невідкладно курси українознавства, маючи на меті доведення [у] найшвидчий час знання державної мови до належної високості.

Маючи на увазі головним чином користь справи, а також рахуючи за безвартісне з культурного боку переведення вузького шовінізму, визнаю можливим перебування на службі людей знання, досвіду й талану, хоч би і не українського походження, при умовинах безумовної їх вірности Самостійній Україні».

Військові інституції

30 травня уряд видав два принципово важливих закони, які запустили процес.

Один з них, «Про