Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Альтсін раптом зрозумів, що іншої зброї, ніж погляди, презирливі жести, іронія чи ілюзії взагалі не потрібно. Ці двоє вели двобій настільки ж видовищний, як і той, у якому свистять клинки та ллється кров. Удари, парирування, контратаки й ухиляння. Вся ця вистава вже притягнула глядачів, тож злодій раптом опинився в яскраво-пастельному натовпі, який оточив обох чоловіків. Двобій чорноти із білістю. Їхній герой та улюбленець саме виконував удар милосердя старшому з роду ґур-Доресів, почавши з того, що виказав зверхність, ігноруючи його та вітаючись спершу з невідомим міттарцем, а потім поставив під сумнів сміливість його сина. І ось він закінчує тим, що говорить про нешляхетність самого роду. Напевне, скоро він поставить під питання право на місце в Раді Міста. Ферлес-ґур-Дорес, мабуть, мав жалкувати, що покинув охорону жменьки рідних і родичів, від яких він так ризиковано віддалився…

— І як вам подобається наше місто, капітане? — питання почулося несподівано, наче Евеннет-сек-Ґрес за одну мить забув про свого супротивника. Важко було краще виразити презирство до співрозмовника. Альтсін побачив, на обличчі старшого шляхтича недовіру, змішану зі злістю.

— Не повертайся до мене спиною, сек-Ґресе… — просичав він.

— Досить, — блондин легенько посміхнувся. — Як то кажуть, стара шляхта ніколи не називає імені нелюбої особи чи свого ворога, але таке випинання свого шляхетства може спровокувати питання: «А що ти бажаєш приховати, ґур-Доресе?». А я зараз хочу порозмовляти з капітаном Кланном, ґур-Доресе. Але якщо ти відчуваєш себе ображеним моєю поведінкою, є спосіб, аби ми вирішили це як гонорові люди. Вочевидь, я буду цілком задоволений, якщо ти пришлеш замість себе свого старшого сина. Його вірші такі кепські, що я із приємністю зроблю світу прислугу, навчивши його шанувати поезію.

Більшість із тих, хто зібрався навколо, пирхнули сміхом, а біля Ферлеса-ґур-Дореса раптом опинилося кілька юнаків у одязі, позбавленому монограм. Старший шляхтич був рішуче, нехай і ввічливо, відправлений у куток, до решти родини.

— Люди графа, ви вже звернули на них увагу, капітане? Крутяться залою. Вже пару місяців завжди супроводжують господаря, але ні з ким не розмовляють і не зав’язують жодних знайомств. Така собі неофіційна особиста охорона. Що ви думаєте про цей звичай?

— Начебто на півдні Меекхану кожен є шляхтичем. Навіть багатий купець ходить із власним охоронцем, який за потреби стає замість нього на поєдинок.

Блондин широко усміхнувся.

— Я також про це чув. І саме тому Імперія має впасти. Країна, в якій шляхта — цвіт і крона суспільства, — боїться за власну шкіру, приречена на поразку. Особливо якщо боги, що дарують військове щастя, не знаходять там належної пошани. Володарка Війни, Володар Битв, Господар Сокири. Всі вони мають у Меекхані свої храми, але ці храми малі та скромні. Надто малі та скромні, як на мій погляд. А як воно в Ар-Міттарі? Реаґвир вже зайняв там належне йому місце?

Альтсін усміхнувся і звів брови. Краєм ока побачив пляму рожевого, але баронеса, схоже, не могла йому допомогти.

— В якому сенсі?

— Ну як же ж? Я питаю, чи, як і в Понкее-Лаа, Храм Володаря Битв отримує кожного року все нові загони вірних?

— Я моряк, бароне, — злодій ухилився від відповіді. — Я сподіваюся на опіку Ґанра й Аелурді більше, ніж на опіку Реаґвира.

— Близнята Морів. Як я міг про них забути. Їхні жерці надалі щомісяця, незважаючи на погоду, пропливають океаном три милі?

— Так. Як наказує звичай.

— Ха. В такому випадку жерці Реаґвира повинні б увесь час тренувати тіло й душу до бою, хіба ні? Повинні бути майстрами фехтування й чудовими стратегами, не вважаєш?

— Може, й так, — погодився він обережно.

— Начебто храми мають бути начиннями, що чекають, коли бог забажає об’явитися світові як авендері. Тому тіла жерців повинні залишатися в найкращій формі. Як вважаєш, Реаґвир був би нині задоволений своїми слугами? Чи мав би він великий вибір, якби хотів заповнити людське тіло, поєднавшись із чиєюсь душею?

Альтсін пригадав більшість ієрархів з більшості храмів.

— Гадаю, що якби Реаґвир мав обирати, то не знайшов би серед своїх жерців надто багато гідних для такої честі.

— Бо вони надто дурнуваті, товсті й лякливі, щоби бігати зі зброєю по полях битв?

— Власне.

— Тож ти, міттарцю, стверджуєш, — барон раптом підвищив голос так, що вся зала притихла, — що жерці Реаґвира в нашому місті — це банда товстих і боягузливих тупаків? — він виразно акцентував на кожному слові. — То може, весь Понкее-Лаа для тебе — це місто дурнів і смердюхів із заячими душами?

Альтсін відкрив рота та якийсь час не міг видавити з себе ані слова. Де подівся той приятельський і ввічливий шляхтич, який підійшов до нього кілька хвилин тому? Тепер Евеннет-сек-Ґрес тремтів від обурення — справжнього чи удаваного — навпереміну то блід, то червонів. І було зрозуміло, що лише повага до господаря стримує його від того, аби кинутися на злодія.

— То може… ти знайдеш в собі достатньо відваги, щоби відповісти за цю брехню так, як личить чоловікові?.. Га, міттарцю?

Навколо них стало порожньо, ніби невидимий вихор відігнав гостей навсібіч.

— Що сталося? — перш ніж злодій встиг відповісти, перед ними з’явився граф Терліх.

— Цей чужинець образив місто й Храм Реаґвира, пане графе. Альтсін не помітив, хто так услужливо відізвався, але це не мало значення. Якби сек-Ґрес раптом став стверджувати, що цей міттарець оголосив себе імператором, то всі, як один муж, також би це підтвердили.

— Капітане? — аристократичне обличчя господаря звернулося до нього.

Злодій глянув йому просто в очі.

— Може, мене погано зрозуміли… — почав він невпевнено.

— Hi, — обірвав його барон, — я все чув виразно. А таких образ не можна оминати. Якщо вже він образив Володаря Битв, то нехай той його оцінить. Вимагаю суду Реаґвира.

Альтсін уважно глянув на нього. Легко згорблена спина, долоні стиснуті в кулаки, губи — в тонку лінію. Щире обурення аж парувало від молодого шляхтича. І тоді, коли Альтсін на мить навіть забув, із ким він має справу і мало не дав себе надурити, вони зустрілися поглядами. Менш ніж на удар серця, але цього було досить. На дні очей барона не було ненависті, неохоти чи прагнення реваншу. Там було чисте задоволення. «Я тебе впіймав», — говорив цей погляд, — «я знаю, хто ти такий. Я переміг».

Хлопець відвів погляд і в натовпі, що їх оточував, знайшов баронесу. Чекав, коли