Читати книгу - "Спомини"

Він не признавав патріярха Алексія і за це його арештували, і він вже сидить кілька літ. “Що ж ви робили в ляґерах?” — питаю. “Я був уборщиком (замітачем) навіть у виходках, бо я зробив свою роботу, і ніхто не мав до мене ніяких претенсій, і опісля я міг зварити собі щось їсти і помолитись. Тепер вже нема причин не признавати патріярха, бо все життя потвердило патріярха, признаного большевиками”. На теми Католицької Церкви і з’єдинення ми нічого не говорили. По кількох днях його дійсно відправили на етап до Москви.

Крім нього було ще кількох російських світських інтеліґентів з високою освітою. Один з Владивостока — кореспондент англійських і американських ґазет, начальник поліції у Владивостоці, і двох науковців, один адвокат, дуже інтеліґентний, і він найскорше підійшов до мене та розповідав про всі тамошні воєнні перипетії. Начальник поліції займався хором, і він, як я потім довідався від інших, багато повидавав і посадив в тюрму. Одна дентистка в Мордовії плакала переді мною, що він саме посадив її мужа, лікаря, який помер в тюрмі. Там кожний в’язень міг би написати грубу і цікаву книжку про свої переживання. Всі вони були арештовані як конрреволюціонери за участь в армії Колчака. Пізніше показалося, що той адвокат перейшов на службу НКВД і заходив до мене на розвідку, бо й інші мене перед ним остерігали.

Найсимпатичніший то був кореспондент, який не міг переболіти свого арешту. Він утік був до Китаю і там, в російського православного архиєпископа, був завідуючим економією. Велося йому дуже добре, але тужив за женою і дітьми, які він оставив у Владивостоці, і рішив сам вертатися до них. Зі своїм пляном він звернувся до архиєпископа, який йому відраджував, але він не послухав і пішов до большевицького консуля, який також його здержував, тим більше, що мости були понищені і не було комунікації. Тоді він купив білет на літак і відлетів до Владивостока, а там його відразу посадили у “підвал” і засудили на десять літ, та відіслали до Марийська, невеликого города, основаного за царських часів колишніми польськими повстанцями. Він оплакував свою нерозважність, але надармо.

Стрінув я в ляґрі і малого хлопчину, дуже гарного з лиця, який попав там за якийсь великий проступок, а таких малих проступників було по ляґрах безліч, і то найжахливіший елемент. Він висвистував, витанцьовував, безжурний, і нічим не гризся. Хоч я був у ляґерній одежі, то він, глянувши на мене, сказав: “О, ты, батюшка, центровой”, — це значить високий достойник. Хоч я з ним перед тим ніколи не стрічався.

З того ляґера було видно, як в напрямі Красноярська тижнями цілими їхали поїзди з військом, гарматами, літаками, амуніцією. Говорили, що то для революції в Китаї. Десь взимі привезли там, дещо пізніше, одного українця, інженера Зубрицького з Одеси. Він зблизився до мене, і я йому помагав, чим міг.

У лютому 1947 року я одержав посилку. Її хотіли викрасти в мене бандити, а не могли, тому постаралися, що мене кинено на етап з Маріїнської пересилки до Боїмів[583]. Разом зі мною виправили і єпископа Чарнецького. Бандити вже так урядили, були в змові, що в почекальні все мені зрабували[584]. Так само і єпископа Чарнецького. Нас вивели на вахту з кількадесять, порозділювали всіх на підводи. Мене посадили на останню, на якусь велику в’язанку соломи, а єпископ Чарнецький плечима сів до візника, по боках конвої зі штиками. Був страшний вітер і заметіль. Сонце сходило червоною сибірською загравою. Дорогою вишнурувалось кільканадцять підвод, а моя на кінці. Ген далеко на обрії видніли дві тополі біля кладбища. Ніколи не забуду тої сцени, знаної в ляґерах під назвою “етапом дальше”.

До Боїмів доїхали ми пополудні. Там було також багато бандитів, бо поломили мені палицю, шукаючи в ній золота. В ляґрі було двоє людей з-під Львова, з околиці Підберізець, які помагали мені. Там було багато українців, між іншим один гімназійний професор — галичанин, який в Мукачеві або Пряшеві редаґував гетьманську ґазету. Я написав був до Коломиї, щоби йому прислали посилку, бо він лежав у “больниці” хворий, висохлий. Був там також і отець Вергун, і він познаходив вже зв’язки. Єпископа Чарнецького дали до іншого барака, і він діставав посилки.

Там прийшов до мене, між іншим, і один православний протоєрей, що довго сидів вже в ляґерах і не міг простити патріярхові Сергієві за його заяву большевицькому правительству, яке засудило стільки священиків за політичні проступки. Він плакав гірко, кажучи, що в жодній політиці ніколи не брав участи, а засуджений за те, що не хотів виречися Православної Церкви і віри. А таких було більше. Коли виарештували православних владик, то відчинили вагон з ними аж на Сибіру. Вони всі замерзли.

Я не знав ще тоді, що за моїм найменшим кроком слідкують призначені і замовлені між в’язнями шпіони. Було там двох молодих хлопців. Один звався Василь і походив з того села в Карпатах, в якому забили студита о. Хомина. Вони берегли мене перед бандитами, а я їм помагав харчами. Якось раз в “бані” (бо були в ляґрі часи, призначені на умиття) напхалося багато бандитів і не знаю, як то сталося, що мене чи трунули, чи попхали, я поховзнувся і впав та зломив ліву руку. Я зімлів, мене винесли, і [я] знову кілька разів зімлів. Саме Василь, який мав великі малярські здібності, але ніякої науки, запровадив мене до пральні, в якій він працював, і там я трошки прийшов до себе. Вони закликали лікаря, який прийшов, а поглянувши на руку, сказав: “Що ж, іншим ломлять ребра, а вам зломили руку”, — і казав привести мене до шпиталя. Хлопці приготовили собі хліб, яйця і м’ясо та прохали, щоб я їм посвятив перед Пасхою. І після посвячення мене відвели до шпиталя. Там мені зв’язали руку, і вона якось загоїлася. Зайнялася мною там