Читати книгу - "Закляття відьмака"

підслухав, що панночка про боярина Сергія казала, Ніби він так шаленів спочатку, а потім змучився від любощів, що не міг з ліжка встати і двері за нею зачинити… І зразу ж злодюга побіг до садиби і задавив боярина Сергія! Для чого? А тому, що, я вже казав, у боярина Сергія були дві надзвичайні коштовності: золотий оберіг і золотий хрест із п’яти зрослих перлин з чотирма лалами. Варава задушив боярина Сергія, бо інакше він не міг би загарбати оберіг! Він украв лише золотий оберіг. Більше нічого не чіпав. Жодного пула мідного, жодної московської дєньги! А з того змійовика можна було накарбувати не менше копи угорських дукатів! Щоб зовсім заплутати сліди, він витяг боярина з дому, переніс до стайні й кинув під копита коню вороному. Славний був кінь! Коня злочинець теж напоїв зіллям. Звідкілясь він того зілля приніс із собою. Або з Криму, або з Угрів з-за Карпатських гір. Так дід мені казав. Бо дід усе випитував у тих, хто був у садибі того дня. Яка шкіра була — суха чи мокра, як грива, як морда виглядала в коня? Чи була в нього на зубах слина чи піна? І якого кольору?

Всіх-всіх, кого тільки міг, повипитував дід. А потім у перевізника, що жив неподалік на Либеді і облупив коня, дід чи купив, чи виміняв гриву від того коня. Бо кінь був неабиякий, а октаз — вороний із золотавою гривою. Дід щось із тією гривою довго мудрував — посік, потовк, настояв на якомусь зіллі й дав поросяті. Як воно оскаженіло як стало слину пускати! Репетувало й бісилося, мов його причащали! Але нічого — не здохло!

Той злочинець кинув під копита обпоєному коню нашого славного витязя! Власний аргамак-октаз потовк тіло свого хазяїна! Он як!!! Якби боярин Сергій мав хоча б двох вірних псів, такого б ніколи не сталося! Скільки мене Бурий від смерті та біди рятував! Якщо в тебе неспокійне життя — без вірного й лютого пса загинеш! Якщо ти любиш тихе й сите життя — теж без доброго собаки не проживеш, бо хто тебе і твої гаразди від злодіїв-татів захистить?! Мене як Бурий врятував від отрути. Я був ще парубчаком, але ярий понадміру. І таємно злигався з молоденькою вдовою. Така чорнява та пухкенька! Як згадаю, то й зараз серце тьохне!.. Все їй було мало моїх пестощів. Усе мене добре пригощала, особливо вином. Як вип’ю того вина, так зразу і роз’ятрююсь. І подумав я, що, певно, вона туди щось підсипає. Пішов до однієї відьмачки-знахурки й купив дрібочку зілля, що молодиці коханцям у вино підсипають. Спочатку та відьма-знахурка — ні та ні, немає в мене такого. Та, коли я припечатав до столу півгроша лядського, зразу в запічок і витягла кілька маленьких сухих бадилиночок… Перед побаченням я дав Бурому добре рознюхати пучечок зілля. І, коли ми до вдовиці зайшли, я й собаку в хату завів на ретязі. Вона каже: «Зараз же виведи з хати собаку! Чи ти здурів — до чужої оселі із псом пертися?! Я боюся твого людожера!» А я їй кажу: «Він одну річ виявить, і я його зразу вижену геть!»

Дав ще раз понюхати, в рукаві, те зілля. Бурий чхнув, потер лапою носа, а тоді до печі як потягне мене. Стає дибки й тягнеться до козубочка в закапелочку від комина. Я туди рукою — там отакусінька полив’яна пляшечка. Я вхопив пляшечку. Удова як крейда лицем збіліла, руки до пляшечки тягне. А підійти боїться. Бурий на неї свої іклища вишкірив! Він ніколи ані гарчав, ані гавкав! Дід мені пояснив, як його так навчити! Я був дуже здібним учнем свого славного діда! Тільки хіба про тую славу діда хто знав?! І в цьому теж була його слава!.. Я тоді й кажу вдові: «Ти мене приваблюєш зіллям. Я знаю, хоч я ще молодий: кого таким зіллям частують, той потім безсилий стає!» І примусив її випити всю ту глиняну пляшечку.

Вона і так і так викручувалась. Я тоді її настрахав, що або собаку нацькую, або попу скажу їхньому, у кого вона чародійське зілля купувала і для чого! Ну, їй нема куди подітись — випила…

А в боярина Сергія собаки не було! Жодного! Отож цей наймит Варава як задушив, то скрізь ізсередини двері повідчиняв та й пішов на світанку до своєї жінки. А та все його підбивала піти та подивитись, що там трапилось, бо цілу ніч була якась колотнеча. А Варава їй: «Сиди тихо! Нас не стосується. Ми йому слуги-наймити, а не охоронці!» Як зійшло сонце, то якраз у цей страшний день повернувся на хутір Книжник. Побачив, що в садибі не так, витяг із хати Вараву й наймичку і побіг до перевізника. Наказав осідлати кобилу і мчати до міста. Сповістити воєводських писарів на Горі про загибель боярина Сергія.

В обід хутір був повен усякого державного та церковного люду. І Білий Лицар зі своїми головосіками. Все там служилі люди розшукували, розгрібали. І все списували, хто що із приявних на хуторі говорив. Усі добра, від срібла-злата до кожухів гаптованих, описували. Але й до ночі не встигли всього переписати! Тому й лишились на хуторі ночувати. Хто сидів біля вогнищ, хто в хаті у наймитів відпочивав, а хто в млині разом із Книжником. Бо там він собі кубло влаштував. І, хоч сторожу виставили на ніч і біля небіжчика в світлиці читали ченці, хтось уночі проник і найдорожчі золоті речі викрав. Усі кричали про ману! Це не привиди, брехня! Це хтось із сторожі, саме вони підсипали під ранок у багаття якийсь порошок, і всі подуріли. Книжник розповідав, багато років після всього, що він сам бачив, уже після других півнів, як над тухнучим багаттям поплив якийсь густий-прегустий дим. Усі три багаття і сторожу коло них оповив цей дим і змішався з туманом, що напливав із ручая, і все, аж до самого піддашшя будинку, вкрилося імлою. Цей туман висів недовго — до вранішньої зорі. Та, певно, цього було досить, щоб захопити скарби. Потім усі тільки й говорили,