Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Директорія пішла ще далі в Законі Про поступовання в штабових судах, затвердженому її головою С. Петлюрою 4 серпня 1920 р. Цей закон суттєво відрізнявся від аналогічного законодавства попередніх владних режимів у бік концентрації судових повноважень в органах надзвичайної юстиції, про що свідчать і відсутність можливості апеляційного перегляду справ і відмова від участі присяжних засідателів у розгляді судової справи. До здобутків закону В. В. Землянська зараховує вирізнення порушення кримінальної справи в окрему стадію судочинства, яка згодом стала першою стадією кримінального процесу в радянському та українському судочинстві (до прийняття Кримінально-процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року).

Цей закон складався з 271 статті, 11 розділів і докладно регламентував процедуру розгляду судової справи, починаючи від порушення кримінальної справи і завершуючи виконанням судових рішень. Очевидно, такий високий юридико-технічний рівень закону пояснюється тим, що в його основу були покладені напрацювання фахових юристів кодифікаційної комісії, головним завданням якої було вироблення Кримінально-процесуального кодексу УНР[725].

Говорячи про судову владу періоду Директорії, слід згадати Закон Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви від 1 січня 1919 р. Він проголосив незалежність, автокефальність Української Православної Церкви та закріпив, що «Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада на Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові»[726]. Постанови останнього, у разі їх церковно-державного значення або потреби видатків з державного бюджету, підлягали затвердженню державними органами. До компетенції Синоду мали належати церковні справи релігійного, адміністративного, господарського, освітнього, контрольного та ревізійного характеру. Зазначалося, що додатковим декретом Директорії Синоду надані й судові функції. Зауважимо, що чинність закону оцінюють по-різному. В. І. Силантьев стверджує, що декрет Директорії про автокефалію УПЦ фактично залишився декларацією, тому що після відступу з Києва у лютому 1919 р. вона контролювала незначну частину території України[727]. Дослідник історії церкви І. Власовський вважає закон «цілком правосильним». У будь-якому випадку можна погодитися з тим, що «велика була шкода для справи відродження Української Православної Церкви, що він не появився, як показали події, раніше»[728].

1 листопада 1918 р. у Львові було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. 21 листопада 1918 р. Українська Національна Рада (далі УНРада) ухвалила Закон Про тимчасову організацію судів і власти суддейської. У третьому артикулі цього закону зазначалося, що судами ЗУНР стають усі суди на території колишнього Вищого крайового суду. Таким чином, колишні австрійські суди та колишні повітові суди Галичини стали повітовими та окружними судами ЗУНР.

Призначення судових службовців та інші організаційні питання судової системи належали до компетенції Державного секретарства судівництва. Суддів призначав Державний секретаріат за пропозицією державного секретаря судівництва. Всі колишні судді, інші працівники і технічний персонал судів могли залишатися на своїх посадах «до часу проведення нової організації», якщо «в означенім часі» складуть «службове приречення» на вірність ЗУНР і її законам. У разі відмови його скласти працівник або суддя звільнялися з посади. Отже, всіх попередніх суддів і працівників суду, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю та зобов’язалися служити українському народу і державі та склали про це відповідну присягу, влада ЗУНР залишила на їхніх посадах.

Згодом Державне секретарство судівництва на чолі з О. Бурачинським розгорнуло активну діяльність з реформування судової системи. У лютому 1919 р. було видано розпорядження про створення на території ЗУНР 12 судових округів і 130 судових повітів[729].

11 лютого УНРада прийняла два важливі закони щодо діяльності судів республіки у цивільному та кримінальному судочинстві. Зокрема, Законом Про розмежування компетенції повітових та окружних судів в цивільних справах було здійснено відповідне розмежування, а також збільшено судові мита.

Водночас Законом Про трибунали 1-ї інстанції у карних справах для розгляду дрібних кримінальних справ передбачалось утворення трибуналів першої інстанції — по одному на кожний повіт. Суддів цих трибуналів призначало Державне секретарство судівництва, затверджували на посадах УНРада або її Виділ. Ними могли бути лише юристи з титулами «радник суду» і «радник Вищого суду».

Трибунали першої інстанції діяли у складі одного або трьох суддів. Одноособово судді розглядали справи, в яких передбачуване покарання не перевищувало одного року позбавлення волі або певної грошової кари. В усіх інших випадках трибунал діяв у складі трьох професійних суддів[730].

Діяльність суду присяжних з огляду на воєнний стан тимчасово (строком на один рік) була призупинена[731].

Закон УНРади від 15 лютого 1919 р. Про тимчасове виконуване судівництво в цивільних і карних справах в другій і третій інстанції в часі надзвичайних відносин, спричинених війною, встановив структуру та порядок діяльності судів вищих інстанцій. Другою, вищою, інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, а третьою — Найвищий державний суд. Але до їх створення, «в часі