Читати книгу - "Нескінченна історія"

Фухур усе ще наслухав.

- Вони питають, яке ти маєш на це право.

- Бо я його друг, - сказав Атрею.

І знову минуло кілька хвилин; весь цей час Фухур ува­жно прислухався до клекоту води.

- Невідомо, - зашепотів він на вухо Атрею, - чи це їх переконає. Крім того, тепер вони цікавляться твоєю раною. Хочуть знати, як це сталося.

- Ми обидва були праві, - сказав Атрею, - і водночас обидва помилялися. Але тепер Бастіян добровільно віддав Аурин.

Фухур ще трохи послухав, а тоді кивнув.

- Так, - мовив він, - тепер вони визнають твоє право. Це місце якраз і є - Аурин. Ми тут бажані гості, кажуть во­ни.

Атрею подивився вгору, на велетенську золоту башо.

- Кожен із нас, - зашепотів він, - носив Сяйво на шиї, і навіть ти, Фухуре, хоч і недовго.

Фухур зробив йому знак помовчати, а сам знову прис­лухався до співу вод. За мить він переклав:

- Аурин - це і є ті двері, які шукав Бастіян. Від самого початку він мав Аурин, він носив його із собою. Але води кажуть, що нічого, що належить світу Фантазії, не вільно винести за її межі. Інакше гадюки просто не випустять за поріг. Тож Бастіян мусить віддати все, чим його обдарувала Дитинна Царівна. Бо якщо ні, йому не вдасться напитися Живлющої Води.

- Але ж ми все ще носимо її Знак, її Клейнод. Зараз ми в її Сяйві, ми - в Аурині, - вигукнув Атрею. Хіба її самої тут нема?

- Вони кажуть, що в цьому місці влада Місяцівни за­кінчується. І вона єдина, хто ніколи не зможе сюди потра­пити. Дитинна Царівна не може увійти всередину Сяйва, бо не може зректися сама себе.

Охоплений сум’яттям, Атрею мовчав.

- Тепер вони питають, - продовжував Фухур, чи гото­вий Бастіян?

- Так, - голосно проказав Атрею, він готовий.

Тої ж миті голова велетенської чорної гадюки почала дуже повільно підніматися, не відпускаючи, втім, хвоста білої, що його тримала в пащі. Велетенські тіла гадюк ви­гиналися, аж доки під ними не утворилася арка, одна поло­вина якої була чорна, а друга біла.

Атрею провів Бастіяна, тримаючи його за руку, крізь страхітливу браму до джерела, що лежало тепер перед ними в усій своїй красі та величі. Фухур ішов за ними. І доки во­ни йшли, Бастіян один за одним втрачав чудовні фантазій­ні дари. Сильний і відважний красень знову перетворився на низенького, опецькуватого і несміливого хлопчика. І на­віть одяг, який у Йоровому Мінроуді майже зотлів і перет­ворився на шмаття, зник, безслідно розтанув. Отож він - зовсім голий і нічим не захищений - опинився перед вели­ким золотим колом, посередині якого била струменем Жи­влюща Вода, і її життєдайний ключ піднімався високо вго­ру, чимось нагадуючи кришталеве дерево.

У цю найостаннішу мить, коли він уже не володів жод­ним з дарів Фантазії, але ще не здобув спогадів про себе і свій світ, хлопець пережив момент цілковитої розгубленос­ті, бо нараз перестав розуміти, до якого світу належить і чи він сам насправді існує.

Та нараз просто стрибнув у кришталеву воду, занурився в неї, пірнув, виринув, форкнув і знову оббризкав себе, ха­паючи ротом мерехтливий дощ крапель.

Він пив, пив і пив - пив, аж доки не вгамував свою спрагу. І тоді його переповнила радість - радість від маків­ки до п’ят, радість того, що він живе, радість, що може бути самим собою. Він ніби заново народився. І найчудовішим у цьому було те, що тепер він хотів бути власне тим, ким був. Відтак якби серед безлічі можливостей йому довелося ви­бирати одну-єдину, він вибрав би цю і тільки цю. Тому що тепер знав: у світі є тисячі й тисячі різновидів і видозмін радості, однак за своєю суттю всі вони залишаються однією- єдиною радістю - радістю, яку дає вміння любити. Бо лю­бити і радіти - то насправді одне і те ж.

До речі, навіть значно пізніше, коли Бастіян давно по­вернувся у свій світ, став дорослим, а тоді врешті-решт пос­тарів, ця радість ніколи більше його не покидала. І в най­важчі хвилини життя у нього залишалася ця радість серця, що давала йому силу і снагу всміхатися і втішати інших людей.

- Атрею, - закричав він своєму другові, який стояв по­руч із Фухуром, - ходи сюди і ти! Ходи! Напийся Живлю­щої Води! Це справді чудово!

- Ні, - гукнув той у відповідь. - Цього разу я тільки супроводжую тебе.

- Цього разу? - запитав Бастіян. - Що ти маєш на ува­зі?

Атрею переглянувся із Фухуром, а тоді сказав:

- Ми вже одного разу були тут. Ми не відразу впізнали це місце, бо тоді нас принесли сюди у ві сні - й уві сні за­брали звідси. Але тепер ми його пригадали.

Бастіян виліз із води.

- Тепер я знову знаю, хто я, - сказав він, сяючи щасли­вою усмішкою.

- Так, - погодився Атрею, тепер і я впізнаю тебе. Тепер ти виглядаєш так само, як і тоді, коли я побачив тебе в Брамі Чарівного Дзеркала.

Бастіян кинув погляд на шумку, іскристу коду.

- Хотів би принести її татові, закричав він. - Але як?

- Не думаю, що це можливо, заперечив Атрею. - Адже за поріг Фантазії не вільно нічого виносити.

- Бастіянові можна, почувся голос Фухура, який знову зазвучав гучно і насичено, на повну силу. - Він зможе це зробити!

- Ти справжній щастедракон! - гукнув йому Бастіян.

Фухур дав хлопцеві знак не заважати йому слухати. А

тоді пояснив:

- Води кажуть, що тепер ти повинен вирушати в доро­гу, та й нам пора йти.

- А де ж моя дорога? - запитав Бастіян.

- Це другий вхід, - переклав Фухур. - Він там, де голо­ва білої гадюки.

- Ну, добре, - завагався Бастіян, - але як же мені звід­си вийти? Біла голова не ворушиться.

І дійсно, голова білої гадюки лежала непорушно. Вона тримала в пащі хвіст чорної, а її велетенське око впритул дивилося на Бастіяна.

- Води питають, - мовив Фухур, - чи довів ти до кінця всі початі у Фантазії історії.

- Ні, - сказав Бастіян, - щиро кажучи, жодну з них я не довів до кінця.

Фухур знову якийсь час прислухався. Його обличчя на­було розгубленого і ошелешеного виразу.

- Вони кажуть, що коли так, то біла гадюка тебе не ви­пустить. Тобі доведеться повернутися у Фантазію і всі ці історії позавершувати.

- Усі історії? - промимрив Бастіян. - Але тоді я ніколи не зможу повернутися.