Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Луїс роздивлявся свої руки та звернув увагу на бруд під нігтями, так схожий на бруд, який лишили маленькі ніжки на кухонній підлозі.

— Так, — мовив він. — Я розумію. Ми спробуємо приїхати якомога швидше, Ірвіне. Можливо, навіть сьогодні ввечері. Дякую.

— Ми зробили все, що могли, — запевнив Ґолдман. — Та, певно, ми вже застарі. Можливо, Луїсе, ми завжди були надто старими.

— А вона щось іще казала?

Відповідь Ґолдмана гупнула об його серце, як похоронний дзвін.

— Вона багато чого казала, та зрозумів я лише одне: «Паксоу каже, що вже надто пізно».

Луїс поклав слухавку і, немов у дурмані, посунув на кухню — чи то далі готувати сніданок, чи то щоб прибрати все. На півдорозі до кухні хвиля слабкості накрила його з головою, світ ураз посірів, Луїс сповз на підлогу й обмер — саме «обмер», бо на якусь мить здалося, що це вже смерть, що це вже назавжди. Він падав усе нижче й нижче в туманні глибини; йому здавалося, що він раз чи два виконав мертву петлю, глибоко пірнув і вийшов у напівпетлю Іммельмана[165]. А потім упав на хворе коліно, і пекельний біль пронизав його, розриваючи свідомість на шмаття, обертаючись криком агонії, — і опритомнів. Якусь мить Луїс міг лише лежати, скрутившись, і вмиватися гарячими слізьми.

Врешті, він зіп’явся на ноги та стояв, похитуючись. Але його свідомість була ясною, як ніколи. Потрібно було щось робити, але що?

Понад усе на світі йому хотілося зараз втекти — це бажання ніколи не зринало в ньому настільки яскраво. У кишені лежать ключі від машини. Це заспокоює. Він сяде за кермо «Цівіка» і поїде в Чикаго. Забере Еллі, й вони поїдуть далі. Звісно, Ґолдмани здогадаються, що трапилося щось лихе, щось зле та непоправне, але він усе одно забере її… Викраде, якщо доведеться.

Проте Луїс швидко прибрав руку від кишені з ключами. Від втечі його утримали не зневіра, відчай чи провина, і навіть не пекельна втома в глибині єства, а оті брудні сліди на кухонній підлозі. У своїй уяві він малював маршрут, яким невтомні маленькі ніжки вперто йтимуть через усю країну — спершу в Іллінойс, потім — у Флориду, через увесь світ, якщо знадобиться. Що купив, те твоє. А що твоє, те обов’язково до тебе прийде.

І одного дня Луїс відчинить двері, а на порозі стоятиме Ґейдж — чи то гротескна пародія на нього. Його маленькі губки викривляться у зловісний вищир, а ясноблакитні очі стануть жовтими та порожніми. Або ж Еллі зранку відчинить двері у ванну, щоб прийняти душ, а у ванні сидітиме Ґейдж. Тіло братика буде вкрите огидними шрамами після аварії, а ще від нього нудотно тхнутиме могилою, скільки б ти його не мив.

О так, цей день обов’язково настане — Луїс аніскільки не сумнівався.

— Як же я міг бути настільки дурним? — запитав він у порожньої кімнати. Чоловік вкотре розмовляв сам з собою, та це його нітрохи не хвилювало. — Як?

Це все горе, а не дурість, Луїсе. Різниця є… маленька, але критично важлива. Людське горе — основа буття того могильника. Те місце набирає силу, казав Джад, і він мав рацію — ти і сам тепер частина тієї сили. Вона живиться твоїм горем… ба ні, навіть більше. Могильник подвоює твій біль, потроює його, підносить до енного степеня. І він живиться не лишень твоїм горем. Ні! Здоровий глузд. Він зжирає до кісток твій здоровий глузд. А божевілля — то лише нездатність мозку прийняти невідоме. Воно вартувало тобі дружини, майже напевно вартувало тобі найкращого друга та сина. І якщо ти надто повільно й непевно бажаєш прогнати в небуття гидь, яка стукає у твої двері глупої ночі, то наступає повна темрява.

Я позбавлю себе життя, подумав він. Це ж просто, чи не так? Усе необхідне лежить у саквояжі. І всі проблеми розв’яжуться самі собою, абсолютно всі. Могильник, Вендіго, чим би воно все не було. Воно штовхнуло нашого кота на дорогу, певно, штовхнуло й Ґейджа під колеса вантажівки, привело Рейчел додому в зручний для себе час. Справді, мені зостається тільки самогубство. Я хочу цього.

Та спершу потрібно все виправити, правда?

Так. Потрібно.

Варто було подумати про Ґейджа. Ґейдж і досі десь тут. Недалечко.

Луїс простежив сліди, які вели з їдальні до вітальні та далі нагору сходами. Вони були змазані, адже чоловік уже добряче потоптався по них, коли спускався. Сліди вели до спальні. «Він був тут, — подумав Луїс здивовано. — Він був прямо тут». А тоді чоловік побачив, що його медичний саквояж не застібнутий.

Усе, що було всередині саквояжа, лежало безладною купою, хоча Луїс завжди ретельно та охайно все впорядковував. Ніщо не завадило йому помітити, що бракувало скальпеля. Чоловік так і застиг, затуливши руками обличчя. З його горла рвалося здавлене, повне відчаю ридання.

Врешті, він знову відчинив саквояж і все оглянув.

Знову вниз сходами.

Рвучко розчахнулися двері комори. Дверцята буфету відчинилися та з грюкотом зачинилися. Повискування консервного ножа. І останній звук — гуркіт гаражних дверей. Сонячного травневого дня будинок знову стояв порожнім, як і тоді, у серпні минулого року, коли він чекав на нових мешканців… Як і тепер чекатиме, що хтось оселиться в ньому. Мабуть, молоде подружжя без дітей (але з планами та сподіваннями). Веселі молодята, які полюбляють вина «Мондаві» та пиво «Льовенброй», — він працюватиме у відділі кредитів Північно-східного банку, а вона матиме диплом стоматолога-гігієніста або ж буде оптометристом з трирічним досвідом. Чоловік нарубає дров для комина, а дружина вбереться у вельветові штани з високою талією і піде гуляти полем місіс Вінстон — збирати осінні квіти, щоб прикрасити стіл листопадовим букетом. Вона збере волосся у хвіст — така яскрава, така сонячна під сірим небосхилом — і навіть не здогадуватиметься, що невидимий «Стерв’ятник» уже кружляє над нею. Молодята вітатимуть себе з тим, що не бояться дурних забобонів, що наважилися купити будинок, попри його моторошну історію, — і розповідатимуть друзям про те, що придбали дім з шаленою знижкою. Жартуватимуть про привида на горищі, вип’ють ще келих «Мондаві» чи банку «Льовенброя» і гратимуть у нарди або в карти.

А ще, можливо, у них буде собака.

61

Луїс спинився