Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

А ще, здіймаючись високо над буреломом, стояв він — Вендіго. Шкіра — зашкарубла жовта луска, очі — велетенські запалі ліхтарі, вуха — навіть не вуха, а масивні вигнуті роги. Чудовисько було подібним до страхітливого ящура, породженого жінкою. Воно вказувало своїм сухим кігтистим пальцем на всіх них, і вони все вище і вище тягнулися вгору, аби розгледіти його.

— Годі, — прошепотів він і здригнувся від звуків власного голосу. Зараз він піде на кухню і приготує собі хвацький парубоцький сніданок — повний смачного та затишного холестерину. Двійко-трійко сандвічів з майонезом, смаженими яйцями та бермудською цибулею. Від Луїса тхнуло потом і брудом, але душ він відклав на потім: роздягатися зараз було дуже важко, і, певно, доведеться шукати скальпель, щоб розрізати штанину, бо інакше неможливо буде звільнити від одягу набрякле коліно. То було збіса погане застосування для хорошого інструмента, та що робити, коли ні кухонні ножі, ні швейні ножиці Рейчел не візьмуть міцну джинсову тканину.

Та спершу — сніданок.

Він перетнув вітальню, підійшов до центрального входу та глянув на маленьку блакитну машину біля Джадового будинку. Авто виблискувало росою, а це означало, що стояло воно тут уже давно. Черч лежав на даху, але не спав. Кіт дивився на Луїса огидними каламутними жовто-зеленими очима.

Луїс швидко сховався назад, неначе хтось заскочив його за підгляданням.

Він зайшов на кухню, з гуркотом витягнув сковорідку, поставив її на плиту, взяв з холодильника яйця. Він спробував посвистіти — свистіння мало надати ранку звичної безтурботності, — та не зміг. На перший погляд, усе гаразд, але насправді ж було не так. Будинок виглядав смертельно порожнім, а скоєне минулої ночі важким каменем лежало на Луїсовій душі. Щось було не так. Чоловік побачив, як тремтить його тінь, і дуже злякався.

Він пошкандибав у ванну, прийняв кілька таблеток аспірину та запив їх апельсиновим соком. Він уже повертався назад, до плити, коли задзвонив телефон.

Луїс не кинувся відповідати миттєво, просто зупинився і глянув на апарат. Раптом він відчув себе незграбним і дурним пішаком у дивній грі, правил якої ніяк не міг збагнути до кінця.

Не піднімай слухавку, ти не хочеш відповідати, бо почуєш погані новини. Це остання ланка ланцюга, котрий веде тебе в абсолютний морок. І ти не хочеш, зовсім не хочеш знати, що чекає на тебе по той бік пітьми. Тож не відповідай, Луїсе, біжи, швидше біжи, там у гаражі є машина, заскакуй у неї і їдь. Що завгодно, але тільки не відповідай на дзвінок.

Луїс перетнув кімнату та зняв слухавку, спершись однією рукою на сушарку, як він це завжди робив. На тому кінці дроту був Ірвін Ґолдман, і, коли Ірвін привітався, Луїс побачив сліди, які перетинали кухню, — маленькі брудні сліди, — і серце завмерло у нього в грудях, а очні яблука, здавалося, от-от вилізуть з орбіт. Він подумав, що якби міг глянути на себе в дзеркало, то побачив би там обличчя божевільного з картини сімнадцятого століття. То були Ґейджеві сліди, Ґейдж був тут, він був тут минулої ночі, то де ж він тепер?

— Це Ірвін, Луїсе… Луїсе? Ти тут? Чуєш мене?

— Доброго ранку, Ірвіне, — озвався Луїс, і він уже знав, що скаже йому тесть. Він збагнув, що то за блакитна машина. Він зрозумів усе. Ланцюг… ланцюг, який веде у темряву… Луїс швидко рухався ним у глиб мороку. Якби ж йому вдалося відпустити його, перш ніж він побачить, що там, на тому кінці! Та це його ланцюг. Він сам його купив.

— На мить мені здалося, що нас роз’єднало, — сказав Ґолдман.

— Ні, телефон просто вислизнув з моєї долоні, — пояснив Луїс спокійним голосом.

— Рейчел дісталася додому вночі?

— Звісно, — відповів Луїс, а сам думав про блакитну машину, її смертельну непорушність і Черча на даху. Він кинув поглядом на брудні сліди маленьких ніжок на підлозі.

— Мені потрібно поговорити з нею, — попросив Ґолдман. — Прямо зараз. Це щодо Ейлін.

— Еллі? А що з Еллі?

— Я гадаю, що Рейчел…

— Рейчел зараз не вдома, — відрубав Луїс. — Вона пішла до магазину по хліб і молоко. То що з Еллі? Розказуйте, Ірвіне!

— Нам довелося відвезти її в лікарню, — через силу відповів Ґолдман. — Їй наснився кошмар чи навіть ціла серія жахіть. Вона впала в істерику і ніяк не могла опанувати себе. Вона…

— Їй дали заспокійливе?

— Що?

— Заспокійливе, — нетерпляче повторив Луїс. — Їй його дали?

— Так, звісно. Їй дали таблетку, і вона заснула.

— Вона щось говорила? Що її так сильно налякало? — Луїс стискав телефон до болю в руці.

Тиша на тому кінці дроту — довга тиша. Луїс не підганяв старого, як би йому не хотілося.

— Те, що вона сказала, дуже налякало Дорі, — врешті заговорив Ґолдман. — Спершу Еллі щось довго бурмотіла, а потім почала плакати так гучно, що ми розчули… Дорі ледь не… Ну, ти розумієш?

— Що вона сказала?

— Вона сказала, що Оз, Великий і Грізний, вбив її маму. Тільки вона це сказала не так… Вона сказала: «Оз, Вевикий і Гвізний», як казала наша інша дочка. Зельда. Луїсе, повір, я б краще запитав це у Рейчел, та як багато ви з нею розповідали Ейлін про Зельду та її смерть?

Луїс заплющив очі. Світ м’яко вислизав у нього з-під ніг, і голос Ґолдмана, здавалося, долинав з якогось густого туману.

Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, — але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе.

— Луїсе, ти ще тут?

— З нею все буде гаразд? — запитав Луїс якимось чужим для самого себе голосом. — З Еллі все буде гаразд? Які прогнози дає лікар?

— Запізнілий шок від похорону, — повідомив Ґолдман. — Приходив мій лікар, Летроп. Хороша людина. Сказав, що в Еллі була гарячка, і коли вона прокинеться сьогодні, то може навіть не пам’ятати всього. Та я гадаю, що Рейчел краще повернутися додому. Луїсе, мені страшно. Гадаю, що ти також мав би приїхати з нею.

Луїс промовчав. «Недремне око Господнє помічає навіть горобців», — писав у своїй Біблії король Яків[164]. Та Луїс був куди дрібнішим створінням, і його очі пильно вдивляються в брудні сліди на підлозі.

— Луїсе, Ґейдж мертвий, — вів далі Ґолдман. — Знаю, як складно вам зараз це осягнути — тобі й Рейчел, — та у вас же іще є дочка. А вона — жива, і дуже вас потребує.

Так, я розумію це. Ти можеш бути дурним старим пердуном, Ірвіне, та, мабуть, те жахіття,