Читати книгу - "Жахослов"

в пост-вотерґейтську добу я ніяк не могла зрозуміти. Але тодішній, попередній національний з’їзд Республіканської партії відбувся безпосередньо в Канзас-Сіті, і учасників з’їзду вітали, наче героїв (особливо, як зізналася Міллі-Лу, раділи торговці порнографічною літературою і секс-працівниці із центру міста).

Відтоді чотири роки поспіль я була впевнена, що кадри непристойного танцю Тоні Орландо з Бетті Форд[187] переслідуватимуть мене до кінця життя.

Більшість новин неполітичного характеру стосувалися погоди. Увесь регіон Великих рівнин між Скелястими горами і Аппалачами був підсмажений на смерть.

Деякі історії здавалися більш науковими й технічними, ніж зазвичай – навіть при тому, що, як і більшість статей «Асошіейтед прес», вони були написані у стилі, який Міллі-Лу називала «зворотною пірамідою»: уся найважча інформація містилася на самому початку, тож можна було скоротити читання, не упустивши нічого суттєвого (працювати на Міллі-Лу було наче відвідувати школу журналістики, де все навчання побудовано навколо цього принципу).

Перечитавши кілька таких статей, я відклала їх і заходилася далі проглядати роздруківки в пошуках іншого матеріалу на кшталт гороскопів і зіркових пліток. Не тому, що я не могла зрозуміти їх, а тому, що розуміла занадто добре. У Канзаському університеті я слухала курс геології, який читав нам досить харизматичний професор Ед Зеллер. Його лекції містили безліч матеріалу про зміни в атмосфері й про те, як вони можуть спровокувати суттєві кліматичні зміни.

Він усіх нас лякав до безпам’ятства, що є добрим способом змусити студентів надовго запам’ятати сказане – на курсі з п’ятиста осіб найнижчий бал становив 2,9. Я й досі пам’ятаю більшість із того, що він нам казав, але навіть якби не пам’ятала, погодні звіти допомогли б освіжити мою пам’ять.

Мій погляд упав на термостат за дверима кабінету Міллі-Лу. Я почувалася комфортно – не холодно і навіть не прохолодно, саме враз. Я підійшла до нього, щоби перевірити температуру. Крихітна шкала показувала 68 градусів за Фаренгейтом,[188] та я не була впевнена в його надійності – якби в кімнаті дійсно було б настільки прохолодно, мої зуби вже б цокотіли. Контроль був встановлений на максимальне охолодження, і кондиціонер справді працював. Міллі-Лу залишила його ввімкненим, доки ми виходили, і це гудіння було, мабуть, схоже на звуки розпаду озонового шару. Почуваючись трохи винною, я смикнула важіль мізинцем. Потім ще раз.

– Що ти робиш? – спитала Міллі-Лі солодкавим тоном, яким зазвичай кажуть: «Впіймалася!» Я підстрибнула на місці. – Кумедно, не схоже, щоб ти посиніла від холоду. Фактично… – Вона насупилась і підійшла до мене. – Ти маєш такий вигляд, ніби нарешті адаптувалася до місцевого клімату. І дуже вчасно. – Вона знов переставила важіль на максимум. – Щось мені підказує, що цього року термін «спекотна погода» набуде нового значення.

– Хочете, я відредагую ваші нотатки? – спитала я, проводжаючи її очима до кабінету.

– Ні, це не стаття. Поки що. – Вона зашторила двоє великих вікон, але післяобіднє сонце наче намагалося пропалити їх наскрізь. Міллі-Лу підвела мене до мого столу. – Зараз це лише купка фактів, витягнутих зі стосу старих газет, – сказала вона, сідаючи на край столу. – Неможливо знати, наскільки точними вони є.

– «Стар» і «Таймз» начебто цілком надійні джерела, хіба ні? – спитала я.

– Я зазирала не лише до них. «Таймз» і «Стар» завжди були мало не монополістами в Канзас-Сіті, але в передмістях і заміських населених пунктах вони все ж мали певну конкуренцію. Більшість із тих конкурентних видань уже зникли, кілька протрималися на ринку лише рік, перш ніж піти на дно. Деяки вочевидь слугували рупором тих навіжених, що навіть Баррі Ґольдвотера[189] вважають «лівацько-комуняцьким посіпакою».

Почувши це, я розсміялася, але одразу ж стихла.

– Я вже хотіла сказати, що це смішно, але якщо трохи подумати, зовсім ні.

Міллі-Лу схвально всміхнулася до мене.

– А ти швидко навчаєшся. Я не знала, наскільки можна покладатися на ці інші газети. Я шукала історії на підтвердження моєї версії в «Таймз» і «Стар». Спочатку здавалося, що я нічого не знайшла. Довелося прочитати уважніше – кілька посилань пройшли повз мою увагу.

Я злегка похитала головою.

– Може, краще б ви розповіли мені, що саме намагаєтеся підтвердити.

– За останні сімдесят із лишком років певну кількість людей було знайдено замерзлими на смерть під час спекотних періодів, – доповіла вона. – Яку саме кількість, не можу сказати точно. Понад двадцять, менше ніж шістдесят.

– Забагато для статистичної похибки, – зауважила я. – І це лише в районі Канзас-Сіті, чи не так?

Очі Міллі-Лу розширилися.

– Боже мій, я й не подумала про це. Від самої лише думки про те, щоб об’єднати сповіщення про смерть по всьому Міссурі й Канзасу, хочеться прилягти й відпочити.

– Мені теж, – відповіла я. – Тож давайте зосередимось на місцевих подіях. Це відбувалося щороку? Чи вам узагалі це відомо?

Моя керівниця похитала головою.

– Гарне запитання, Люсіль. Так чи інакше, ми не маємо достатньої інформації. А це наводить мене на думку, що подібні смерті не були щорічною подією. Принаймні не тут. Якби це траплялося регулярно, це була б новина. Ми мали б із півдюжину теорій змов і тільки й чули би про них у шести-і десятигодинних новинах з понеділка по п’ятницю. – Якусь мить вона вивчала свої друковані нотатки, потім подивилася на мене. – До речі, як твій палець?

Попри те, що бинт заважав мало не за кожного руху, я майже забула про нього. Я помахала пальцем з боку на бік.

– Начебто все гаразд. Дія новокаїну минула, але мені вже не боляче.

– Це добре. Дивно, але добре.

– Дивно? – У мене всередині все похололо. – Чому? Ні, не кажіть! – швиденько додала я. – Біль минув, а інше мене не хвилює. Усе добре скінчилося. Розкажіть мені більше про людей, які замерзли під час тих спекотних періодів.

Міллі-Лу вагалася, і я майже відчувала, як обертаються маленькі коліщатка в її голові. Потім вона знизала плечима.

– Насправді, найвідомішим погодним явищем до 1920 року були великі заморозки в листопаді 1911-го. Кліматологи називали їх Сильним… ні, Великим Буревієм 11.11.11.

Ранок того дня був надзвичайно теплим, майже по-літньому теплим. Потім згустилися хмари, температура стрімко впала, дощ обернувся на сльоту, потім на град, слідом за ним розпочалися грози й торнадо, і довершила все страшенна хуртовина. І не лише тут, а й по всьому Середньому Заходу, аж до Вірджинії. І, згідно з кількома газетами – надійними газетами, – вітри були настільки сильними, що руйнували цілі будинки.

– І все це сталося одинадцятого дня одинадцятого місяця одинадцятого року? – Я похитала головою. – Після такого я б стала забобонною на все