Читати книгу - "На лезі клинка"

Її пальці, швидкі та вправні, смикали його за одяг: нишпорили, шукали, забиралися до кишень і сорочки, торкаючись шкіри. Холодні. Холодні, наче скло.

— Сíм’я? — писнув Ґлокта, напівпаралізований від жаху.

— Ти знаєш, що я маю на увазі, каліко. Де воно?

— Творець упав… — прошепотів він. Слова самі зринули невідь-звідки.

— Я знаю.

— …він палав, палав…

— Я бачила.

Її обличчя було так близько, що він відчував шкірою її подих. Холодний. Холодний, наче мороз.

— …він розбився об міст унизу…

— Я пам’ятаю.

— …вони шукали Сíм’я…

— Так, — прошепотів йому на вухо нетерплячий голос. — Де воно?

Щось торкнулося його лиця, його щоки, його повіки — щось м’яке і слизьке. Язик. Холодний. Холодний, наче лід. Його шкірою забігали мурашки.

— Не знаю! Вони його так і не знайшли!

— Не знайшли? — Її пальці щільно зімкнулися на його горлі, стискаючи, чавлячи, видушуючи з нього подих. Холодні. Холодні, наче залізо, і міцні, наче залізо. — Гадаєш, ти знаєш, що таке біль, каліко? Ти нічого не знаєш! — Крижаний подих хрипів у нього над вухом, а крижані пальці не переставали тиснути. — Але я можу тобі показати! І покажу!

Ґлокта кричав, метався, борсався. Він якось вирвався, постояв якусь паморочливу мить, а тоді його нога підломилась, і Ґлокта полетів униз. Темна кімната закрутилася навколо нього, і він гепнувся на підлогу з нудотним хрускотом — його рука була затиснута під животом, а лобом він хряснувся об підлогу.

Він заледве підвівся, вхопившись за ніжку ліжка, задихано зіперся об стіну і, переборюючи в собі страх, божевільним поглядом вирячився на крісло. Стовп місячного світла, що падав з вікна, перетинав зіжмакану постільну білизну і впирався у його блискучу дерев’яну поверхню.

«Порожньо».

Ґлокта роззирнувся кімнатою, звикаючи до мороку і вглядаючись у кожен темний закуток.

«Жодних слідів. Порожньо. Всього лише сон».

І тепер, коли скажене гупання його серця почало стихати, коли його нерівне дихання вирівнялося, нахлинув біль. В голові гуділо, нога пекла, а рука нила. Він відчував у роті присмак крові, його очі пекли і повнилися слізьми, а живіт крутило і вертіло від нудоти. Він заскиглив, болісно підскочив до ліжка, а тоді впав на осяяний місяцем матрац, знесилений, весь у холодному поту.

У двері наполегливо постукали.

— Сер? Ви в порядку? — долинув голос Барнама.

Стукіт повторився.

«Нічого не вийде. Двері замкнені. Вони завжди замкнені, та я навряд чи поворухнуся. Доведеться Фросту їх виламувати».

Але двері розчахнулися, і Ґлокта затулився від раптового червоного сяйва лампи, що її тримав у руках старий слуга.

— Ви в порядку?

— Я впав, — промимрив Ґлокта. — Моя рука…

Старий слуга присів на ліжко, обережно взяв руку Ґлокти і засукав рукав його нічної сорочки. Ґлокта скривився, а Барнам зацокав язиком. На передпліччі проступила велика рожева пляма, яка вже починала набрякати і червоніти.

— Навряд чи вона зламана, — сказав слуга, — але треба про всяк випадок викликати лікаря.

— Так, так. — Він махнув до Барнама здоровою рукою. — Виклич його.

Ґлокта бачив, як старий слуга, згорбившись, вибіг за двері, чув, як він скрипів підлогою у вузькому коридорі, як спускався вузькими сходами. Чув, як він гупнув вхідними дверима. Запала тиша.

Ґлокта поглянув на сувій, який він узяв у адепта-історика. Той досі лежав щільно згорнутий на спальному столику, очікуючи на доставку архілектору.

«Творець упав, охоплений вогнем. Він розбився об міст унизу. Дивно, як фрагмети реального світу прокрадаються у наші сни. Той клятий північанин і його незвана гостя. Жінка, холод. Ось чому мені таке примарилось».

Ґлокта легенько розтер руку, торкаючись забитого місця кінчиками пальців.

«Жодних слідів. Це був усього лише сон».

І все ж щось його муляло. Він поглянув на відкриті двері. Ключ досі стирчав у замку, сяючи оранжевим у світлі лампи.

«Незамкнені, хоча я мав би їх замкнути. Мав би. Я завжди так роблю».

Ґлокта знову глянув на порожнє крісло.

«Що казав той дурнуватий учень мага? Магія надходить з Потойбіччя. З нижнього світу. З пекла».

Чомусь саме в ту мить, після такого сну, повірити у це було не так вже й складно. Тепер, коли він залишився наодинці, у ньому знову почав визрівати страх. Ґлокта простягнув свою здорову руку до крісла. Минула ціла вічність, доки він, здригаючись і тремтячи, до нього дістався. Пальці Ґлокти торкнулися дерева.

«Не тепле, але й не холодне. Не холодне. Нічого тут нема».

Він поволі відпустив крісло й обхопив свою болючу руку.

«Жодних слідів. Порожньо.

Всього лише сон».

— Що з вами, до дідька, трапилось?

Ґлокта похмуро посмоктав свої порожні ясна.

— Звалився з ліжка.

Він замислено почухав своє зап’ястя крізь пов’язку. Ще хвилину тому воно скажено нило, але те, що він бачив перед собою, витіснило біль на задній план.

«Все могло бути гірше. Значно гірше».

— Видовище не з приємних. Аж ніяк не з приємних.

— Авжеж, до чортової матері.

Северард виглядав настільки сповненим огиди, наскільки це було можливо, коли півобличчя закриває маска.

— Мене ледь не знудило, коли я вперше це побачив. Мене, уявляєте!

Ґлокта похмуро глянув на криваву купу м’яса, спираючись рукою на стовбур дерева і розчищаючи палицею листя, щоб краще все роздивитись.

— Ми хоча би певні, що це чоловік?

— Може, і жінка. Але точно людина. Он нога.

— Еге, так і є. Як знайшли тіло?

— Він його знайшов. — Северард кивнув на садівника: той сидів на землі, блідий і приголомшений, а на траві біля нього підсихала невеличка калюжа блювоти. — Між цих дерев, було заховане в кущах. Те, що його вбило, схоже, намагалося заховати труп, проте зовсім недавно. Тіло свіже.

«Дійсно — смороду майже немає, і злетілося всього кілька мух. Дуже свіже, можливо, навіть із цієї ночі».

— Воно могло би лежати тут із тиждень, от тільки хтось попросив підчистити одне із цих дерев, бо затуляє сонце абощо. Ви колись таке бачили?

Ґлокта стенув плечима.

— Тільки раз, в Енґлії, до нашого знайомства. Один із в’язнів спробував втекти. Він пройшов кілька миль, а тоді вмер від обмороження. Його трупом поживився ведмідь. Місиво було страшне, але і близько не таке жахливе, як оце.

— Сумніваюся, що вчора хтось міг замерзнути насмерть. Весь день смажило, як у пеклі.

— М-м, — протягнув Ґлокта. — «Це якщо в пеклі гаряче. Я завжди гадав, що там холодно. До дрижаків». — Так чи інакше, а в Аґріонті небагато ведмедів. Чи є у нас якісь припущення щодо особи цієї, — він показав палицею на труп, — людини?

— Жодних.

— Ніхто не пропадав? Є якісь заяви про зникнення?

— Про такі я не чув.

— Отже,